Маруся - Василь Миколайович Шкляр

Він запитав, хто цей молодик, що прийшов з нею.

Маруся відповіла, що серед полонених один галичанин був у кайданах, тому його довелося взяти з собою в кибитку.

Чи це не той галичанин, спитав Дяков, що подарував вам австрійський багнет із золотим темляком?

Його не треба остерігатися, сказала Маруся. Завтра-післязавтра він буде в курені Галицької армії.

Я знаю про ваше прохання, сказав Дяков. Ви маєте на увазі двоє верхових коней?

Так. Позичте мені, якщо можете. Я поверну.

Провідник потрібен?

Тільки до Германівки. Де ми з вами зустрічалися. Далі я знаю дорогу.

Германівка близько, сказав він.

І ще б… револьвер. Один є, він у Климця, а нам у дорозі не завадило б два. З набоями.

І дві «мільси»[50], сказав Дяков. Про всяк пожежний випадок.

На його кістлявому обличчі з’явилася холодна подоба усмішки.

15

«Пожежний випадок» спіткав їх майже наприкінці дороги, і сталося це біля містечка Плисків, що невідь із якого дива називалося, як їхня люба річечка Плиска. Хоча лежало воно, те містечко з трьома водяними млинами, на березі Роськи.

Гощу вони покинули завидна, сівши на «позичених» у Дякова верхових коней. Миронові дістався гнідий, довгий і широкий у спині жеребець, на якому легко можна було поміститися вдвох, а Марусі перепав коник сірий і худий, як хорт, зате легкий у ногах.

До Германівки їх проводжав вухань, котрий був розчарований і навіть трохи ображений, що «шпики» виявилися своїми людьми, тому майже не вступав з ними в балачку. Та й не було як розмовляти у сідлах. Їхали спершу лісом, повз Таценки, потім, обігнувши обухівські пагорби, на рисях рушили через поля, де вухань час від часу виривався далеко вперед, як дозорець.

Уже смеркало, коли за Вільшанкою «чортова мазниця» сказала, що далі вона знає дорогу і, подякувавши вуханеві за поміч, запитала, як його звуть.

— Сіроманець, — відповів він.

— Гарно! Це хто тебе так охрестив?

— Батько.

— Батько-отаман?

— Він, — широко, аж до вух, усміхнувся Сіроманець.

— Не гнівайся, Сіроманцю, — сказала Маруся. — Але в тебе дуже красиві вуха.

— Які є, обидва мої.

— Я не жартую, — сказала вона. — Чоловікові дуже пасують такі вуха.

— Та ну тебе!

Він розвернув коня і чвалом погнав назад. Маруся помахала йому вслід капелюхом.

Легким тропом вони подалися на південний захід.

У сутінках поминули Гребінки, а ще верст за двадцять, уже затемна, доїхали до села Великополовецьке, в околицях якого Маруся почувалася, мовлячи словами Сіроманця, як у власній кишені. Хоча одного разу саме в цій «кишені» її з козаками намацала рука смерті. Та потім сталося диво.

Тут на їхньому шляху стояв один із небагатьох лісочків, де зручно було зупинитися на спочинок. Вони спішилися біля джерела, яке наповнювало криничку, а далі струмком збігало у лісовий виярок. Можна було напитися людям і коням. Біля кринички стояло два пеньки-кругляки, які хтось поставив тут, щоб у добру пору посидіти.

Пустивши гнідого із сірим попастися, вони розвели невеличкий вогонь, і Маруся зварила каву. Попереду лежала ще неблизька дорога.

Ця ніч також видалася теплою, низькі олов’яні хмари затягли все небо, але на дощ не заповідалося. У повітрі стояв прілий дух осіннього лісу.

— Як ти? — спитала вона, дивлячись на Мирона з-понад кухля, якого тримала в долонях.

— Добре. А ти?

— Файно, — відповіла Маруся «по-їхньому», і він відчув її теплу посмішку, що торкалася його, як легкий вітерець. Це була та хвилина, коли хотілося сказати дуже багато, але бракувало слів.

Він узяв Марусину руку в свою. Її прохолодна долоня була маленька й тверда. Він притулився до неї губами й відчув таку ніжність, що йому стисло віддих.

— Невже це правда? — спитав він.

— Не думай про це, — сказала вона. — Поки ми разом, не думай, що буде потім.

Так було часто: він питав про одне, а вона зводила розмову на інше. Під чорною вуаллю ночі її обличчя було ще загадковіше. Він думав, що ніколи не збагне Марусю сповна. Навіть якби доля відвела їм сто років, він би її не пізнав більше, ніж знав тепер.

— Дуже затишна місцина, — сказав він.

— Так, місце чудове.

— Ти була тут раніше?

— Звичайно. Мені цю криничку показав мій наречений.

— Хто-о-о???

— Наречений.

— Хто він? — спитав Мирон, сподіваючись почути, що це жарт, але Маруся сказала:

— Тетіївський отаман Овер’ян Куровський.

— Він… загинув?

— Ні, живий.

Помовчавши, Мирон сказав:

— Я все одно кохатиму тебе.

— Це добре, любий.

— Я, мабуть, чогось не розумію, — сказав він.

— Саме тут, коли мій загін потрапив у пастку, на підмогу прийшов Овер’ян зі своїм відділом. Потім козачня сміялася: Куровський повінчався з Марусею.

— А він?

— Теж сміявся.

— Від щастя?

— Так. Овер’ян щасливий. У нього дружина та двоє дітей. Вибач, мабуть, мені не треба було цього розповідати. Я не знала, що це схвилює тебе. Просто згадалося.

— Але знай: що б ти не вигадувала, я все одно тебе не розлюблю. Ти ж цього хотіла?

— Ні, — сказала вона. — Я хотіла, щоб легшим було наше прощання.

***

Об’їжджаючи села та хутори, минаючи Трушки, Яблунівку, Березну (ліворуч лишалася Біла Церква, а по праву руку віддалялася Сквира), вони їхали через поля, вибалки, байраки, а подекуди вискакували на битий шлях. Глибокої ночі обігнули Гайворон і ще перед досвітком дісталися до містечка Плисків.

Переїхати річку Роську Маруся вирішила через греблю біля водяного млина, що стояв майже впритул до Фрузинівського лісу. Залишивши Мирона з кіньми на узліссі, вона пішла розвідати переїзд: саме на мостах і греблях найчастіше стояли застави.

Котячим кроком Маруся підкралася до млина, який ніби висів у нічному мороці, дивлячись на річку двома маленькими, як бійниці, віконцями. У них було темно, ніде жодного звуку, тільки десь унизу біля спустів тихесенько плюскотіла вода, яка сочилася крізь шпарини в загатах. Намацавши під ногами камінець, Маруся відійшла за кущі верболозу, прислухалася, зважила камінь на долоні і жбурнула його на плесо. Він шубовснув так гучно, що коні, яких Мирон тримав за вуздечки, скинули головами. У Мирона теж щось скинулося у грудях, він ще дужче напружився, вслухаючись у непевну