Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.

Підпливти, може, обитатель застайки і не підпливе, але що перший-ліпший дощ промочить його «лушку», то се факт.

— Ано-ко, дє ту мої друвце?..

У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.

І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.

— Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту-о. Бо мені вставати.

— Я устану! — з готовністю предложив Олекса. — Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю.

— Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?

Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є, і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхався своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»

Взагалі Лукєн — то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя.

— Пастух, що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить — а то вно, чєлідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.

І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.

— А йк уже став великий, мали го жєнити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.

Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивитси вгору — а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.

Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по-шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько посилувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…

Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства.

Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова.

— …Господи, заступи, Господи, заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припаду злого на полонинах, на бутинах, на роботах, на кождім поступі.

Перше слово, перше прохання було — оборонити від панської корости. Так уже в'їлася вона, та панська короста.

Слідуюче зло — ненависть людей. Погано жити на світі, коли люде тебе ненавидять. Коли ти сам у тому винен — несеш ту кару людської ненависті заслужено. Але от буває часом, що та ненависть спадає на тебе несподівано, не знати звідки й не знати за що. Від такої ненависті може оборонити тебе тільки молитва.

«Від устиду… від сорому…» Це так прекрасно звучало в устах сеї простої людини. Це було ознакою вищої культури цих «некультурних» людей. Там десь книги й університети, векселі і банки, експлуататори й дипломати, що дійсно вже обходяться «без усякого стиду й сорому», — і все це разом на купу називається: культура. Там бистро одягають чи роздягають чоловіка, бистро переносять його з місця на місце, бистро готовлять йому якусь мішану з десятків інгредієнтів поплутану їду. Але сон тої культурної людини неспокійний; вона не завжди насмілиться вийти вночі зі своєї щільно замкненої хати і піти всякими вулицями свого міста.

І є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її обидити.

Там існує й така молитва, де просить чоловік устерегти його… від «людської ненависті, від устиду й сорому». У культурних людей немає такої молитви. Стиду й сорому їм нічого боятися, бо вони їх не знають; що ж до людської ненависті, то культурні люди, як отой середньовічний рицар, пишуть на своєму прапорі: «Нехай ненавидять — аби боялися».

Далі молиться Лукєн у вечірній тьмі під безконечним куполом неба з розбризканими зірками, в диханні полонин… Далі говорить свою прекрасну молитву. Не вигадана вона ні попами, ні соборами, се тільки пошана до того вищого й вічного, що є в людині, але зособлюється й переноситься назовні. Прости мене, — каже, — Боже, що я так мало мислю про других людей, особливо про тих померлих уже людей, які «в огнях погоріли, по водах си потопили, шо плаями убійники вбили, у праці, у вітру задушили»… За них треба особливо згадувати, бо про них же ніхто не знає, ніхто добрим словом молитви не скрасить їх гіркої долі. І Лукєн молиться за них як член вселюдського вічного колективу, який об'єднує в одну сім'ю не тільки тих, хто випадково живе у