Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

Кордон перетнули без жодних проблем і менш ніж за годину опинилися на неохайній і галасливій автостанції парагвайського Сіудад-дель-Есте.

На перший погляд Сіудад-дель-Есте нічим особливим не вирізнявся. Звичайне південноамериканське duty-free місто. Але то тільки на перший погляд, адже наявність зони вільної торгівлі обумовлювала велику кількість торговельних точок, а близькість кордону спонукала до численних контрабандистських рейдів. Усе це вкупі створило ідеальні умови для розвитку і процвітання організованої злочинності.

Я, Мартін та Хесус вирішили не поспішати і насамперед трохи освоїтись. Гамірна атмосфера дель-Есте різко контрастувала з відносно спокійним та мирним Фоз-ду-Іґуасу.

Ми завалились у кав’ярню, замовили по чашці чаю з булочками і якийсь час мовчки спостерігали за тим, що відбувається на вулиці.

Народу була тьма тьмуща. Більшість ділків заклопотано снували поміж вітринами з товстого скла. Були й такі, що розклали свої товари просто на тротуарі. А дехто взагалі торгував власним крамом з рук, тягаючи за спиною надуті, мов повітряні кулі, сумки.

Поміж гендлярів тинялися поліцейські з крупнокаліберними дробовиками, взятими наперевіс. Озброєних до зубів охоронців було дуже багато. Щоправда, вони демонстративно трималися ближче до магазинів, оминаючи увагою простих трударів з вулиці.

— Така кількість людей зі зброєю — то неспроста, — відмітив Мартін.

Допивши чай, ми пошурували в магазини. Чого там тільки не було: парфуми, алкоголь, техніка, іграшки, мобільні телефони, цигарки, одяг, хатнє начиння. Словом, усе, що може знадобитися у буденному житті. Вирізнивши з юрмиська наші з Мартіном світлі чуприни, продавці горлали до нас, на всі заставки розхвалюючи свій товар. Ми щоразу відмахувались, на мигах показуючи, що у нас немає грошей і ми просто дивимось. Зрештою нам дали спокій.

В якомусь місці ми завернули в боковий провулок, залишивши за спиною гамір ділової частини міста. Щойно я перевів подих і трохи розслабився, коли несподівано відчув: хтось легенько торкнув мене за передпліччя. Обернувшись, я побачив поруч із собою підозрілого типа, вдягнутого не по погоді в теплу жилетку. Хесус та Мартін зупинилися поряд.

— Do you wanna buy a gun? [57] — поцікавився парагваєць, напружено оглядаючись на всі боки.

Попервах я не розкумекав, що він від нас хоче.

— Га? — перепитую.

Замість відповіді незнайомець вихопив з-під жилетки пістолет і… простягнув його мені. Справжній, чорт забирай, пістолет!

Провалитися мені на місці, якщо тієї миті ми втрьох, я, португалець та новозеландець, заледве не наваляли синхронно в штани. Стараючись не робити різких рухів і взагалі не повертати голову, я зиркнув у бік виходу на головну вулицю. Поліцейських не було. Взагалі нікого не було. Якщо не рахувати нас трьох та торговця зброєю провулок був порожнім!

— Він славний! — пошепки приговорював парагваєць, підсуваючись майже впритул; мені здалося, він трохи нервував, і це мене трохи хвилювало. Щоправда, я встиг запримітити, що в пістолеті не було обойми, а тому зміг взяти себе в руки й заспокоїтись. — «Беретта»! Хороший пістолет.

Я все ще був трохи шокований, а тому не вигадав нічого кращого, як спитати:

— How much? [58]

Торговець криво всміхнувся, зрадівши, що я зрештою відреагував.

— Звідки ти? Європа? Всього лиш сорок євро — і він твій!

Я відразу заткнувся, зрозумівши свою помилку. Не треба було нічого говорити! Тепер від бандюги просто так не відчепишся.

Секунд тридцять ми стояли і мовчки лупали один на одного. Парагваєць, схоже, неправильно потрактував мою мовчанку. Подумавши, що я сумніваюсь у справності запропонованого ним товару, він пересмикнув затвор і натис на спусковий гачок.

— Все працює, аміґо! Ніхто тебе не дурить, не переживай.

Стосовного того, що мене обманюють, я, чесно кажучи, не переймався. Більше хвилювався за те, як нам вибратися з цієї малоприємної ситуації.

Ми знову замовчали. Продавець зброї занервував ще більше.

— Ти мені не віриш, — просичав він. — Ходімо зі мною, — чоловік безцеремонно схопив мене за руку і потягнув за собою вглибину провулку.

— Куди? — йойкнув я. Хесус та Мартін залишились на місці. Хлопці немов закам’яніли.

— До себе додому, — спокійно пояснив парагваєць. — У мене є набої. Ти зможеш постріляти і переконаєшся, що пістолет справний.

На мене наче крижаним вітром війнуло. Не варто й казати, що я не мав ані найменшого бажання валандатися слідом за парагвайським торговцем зброєю, щоб у нього на подвір’ї повправлятись у стрільбі по порожніх банках з-під пива.

— Слухай, аміґо, — я висмикнув руку, — дякую за чудову пропозицію, але я з товаришами приїхав з Бразилії, і нам сьогодні повертатися назад. Як ти розумієш, нас навряд чи пропустять через кордон з незареєстрованою вогнепальною зброєю.

— Які проблеми? П’ятнадцять євро зверху і «ствол» доставлять тобі за будь-якою адресою в Бразилії. Де ви зупинилися? Ріо, Сан-Паулу, Фоз-ду-Іґуасу?

Я натужно розмірковував над тим, яку іще відмовку вигадати, однак ні до чого не додумався. І тоді я зрозумів, що найкращий і, можливо, єдиний вихід — це вштися геть. І то чим швидше, тим краще. Відтак без жодних слів я розвернувся спиною до парагвайця і рішуче закрокував до Хесуса та Мартіна.

— Нам пора, — процідив я, наблизившись до товаришів.

— Ага, — мотнув головою блідий, мов стіна, новозеландець. — Валимо звідси.

Не оглядаючись, ми підтюпцем задріботіли до центру міста. Вискакуючи на велелюдну вулицю, я не стримався і озирнувся. Настирливий торговець з чорною «Береттою» в жилетці безслідно зник…

Через двадцять хвилин ми вже сиділи в автобусі, що віз нас назад до милого та спокійного Фоз-ду-Іґуасу.

* * *

Окрім візиту на дамбу «Ітаіпу», відвідин найгарніших водоспадів світу та дурнуватої вилазки в Сіудад-дель-Есте, під час перебування у Фоз-ду-Іґуасу сталися дві важливі події. По-перше, я безповоротно втратив свої улюблені кросівки. Мої доблесні шкіряні «Adidas „Porsche Design“», котрі віддано служили мені протягом попередньої подорожі в Південну Америку, не пережили Пантаналу. Річ навіть не в тім, що вони порвалися чи, скажімо, підошва протерлася. Насправді через незмірну вологість у Пантаналі вони ніколи не встигали просихати. Залишаючи Куйябу, я перевзувся у запасні китайські кеди, а «Адідаси» прив’язав шнурівками ззаду до наплічника, щоб вони на ходу сушилися. На жаль, дошкульні дощі, котрі переслідували мене аж до Кампо-Ґранде, розвіяли мої наївні сподівання стосовно того, що я зможу висушити взуття без застосування усіляких технічних засобів. Але спинятися де-небудь лиш для того, аби висушити «шузи», я не збирався. Словом, кросівки лишалися вологими, і на момент приїзду до Фоз-ду-Іґуасу страшенно засмерділися. Запах був, якщо можна так висловитися, ультимативний: або я, або вони. Довелося, скріпивши серце, викинути славетні