Північна Одіссея - Джек Лондон
З іншого боку, є такі, що прагнуть вижити за будь-яких умов. Це — здібні й сильні індивіди, які виходять за межі правила очевидності та передбачуваності і здатні пристосовувати своє життя до будь-яких незнайомих колій, до яких вони випадково потрапляють добровільно чи примусово. Саме таким індивідом і була Едіт Вітлсі. Вона народилася в Англії на селі, де плин життя визначається правилом практичної доцільності, а непередбачене є настільки непередбачуваним, що коли воно трапляється, то розцінюється як безтактність. Вона рано пішла працювати і, згідно з професією правила практичної доцільності, з часом стала служницею однієї знатної дами.
Вплив цивілізації проявляється в накиданні людського закону на все довкілля, аж поки своєю регулярністю та впорядкованістю воно не стане схоже на машину. Сумнівне вилучається, а неминуче передбачається. Людина навіть під дощем не мокне й на морозі не мерзне, а смерть, замість підкрадатися жорстоко й підступно, перетворюється на заздалегідь організовану пишну процесію, що рухається добре змащеною колією до фамільного склепу, де завіси уберігають від іржі, а пил — ретельно витирають.
Саме такими і були умови життя Едіт Вітслі. У ньому не відбувалося нічого. Навряд чи це можна назвати подією, коли вона у віці двадцяти п'яти років поїхала супроводжувати свою господиню, яка подалася подорожувати до Сполучених Штатів. Просто колія змінила свій напрямок. То була та ж сама добре змащена колія. Вона поєднувала обидва боки Атлантики своєю беззмістовністю та відсутністю подій, і корабель у ній був не човном посеред стихії, а просторим багатокімнатним готелем, що рухався швидко і гладко, давлячи й підминаючи хвилі своїм гігантським корпусом так, що океан ставав схожий на сонний сільський ставок біля водяного млина. Потойбіч океану колія продовжувалася на суходолі — респектабельна упорядкована колія, що забезпечувала готелі на кожному місці пересадки, а між місцями пересадки — готелі на колесах. Коли в Чикаго її господиня бачила один бік суспільного життя, Едіт Вітслі бачила його інший бік. А коли вона полишила службу і стала Едіт Нельсон, то виявила — хоча, може, й не досить переконливо — здатність впоратися з непередбаченим і брати над ним гору. Ганс Нельсон, іммігрант, швед за народженням і тесля за фахом, мав у собі отой тевтонський неспокій[24], що завжди гнав його кревних родичів на захід — до великих пригод і авантюр. То був кремезний м'язистий чолов'яга, у якого брак уяви компенсувався нестримною енергією та ініціативністю. До того ж його вірність і ніжність були так само міцними й надійними, як і його м'язи.
«Ось добряче попрацюю, зберу трохи грошенят та й подамся до Колорадо», — сказав він Едіт наступного дня після одруження. За рік вони вже були в Колорадо, де Ганс Нельсон уперше побачив, що таке золотовидобування, і сам захворів на золоту лихоманку. Займаючись пробними розробками золота, він побував у штатах Північна та Південна Дакота, в Айдахо та східному Орегоні, а потім подався в гори Британської Колумбії[25]. І в поході, і на привалі з ним завжди була Едіт Нельсон, ділячи з чоловіком успіхи, труднощі та працю. Коротенький крок зрослої в Хатніх умовах жінки вона поміняла на розмашисту ходу горянки. На небезпеку вона навчилася дивитися спокійно і з розумінням, назавжди позбувшись панічного страху, який породжується невіглаством і який уражає зніжених городян та уподібнює їх до дурних переляканих коней, котрі, заклякнувши від жаху, чекають своєї участі замість долати її або ж нестямно кидаються вперед, сповнені самогубного страху, що всіває шлях їхніми понівеченими тушами.
Едіт Нельсон траплялося непередбачене на кожному повороті їх мандрів, і вона натренувала свій зір так, що він бачив у ландшафті не лише очевидне, але й приховане. Вона, якій ніколи в житті не доводилося куховарити, навчилася пекти хліб, не вдаючись до дріжджів, хмелю або пекарського порошку, підрум'янюючи його зверху і знизу на відкритому вогні на сковорідці. А коли закінчувалися остання чашка борошна та останнє кільце бекону, Едіт Нельсон спромагалася опинитися на висоті ситуації і з мокасинів та м'якшої шкіри інших предметів одежі готувала подобу їжі, котра якимось чином тримала вкупі душу й тіло її чоловіка і котра давала можливість плентатися далі. Вона навчилася в'ючити коня, а також чоловіка — процес, що може неабияк сильно вразити серце і гордість будь-якого мешканця міста. Вона також добре вміла в'язати вузли для кожного конкретного типу в'ючення. А ще вона навчилася розпалювати вогнище із сирих дров під дощем і не втрачати при цьому присутності духу. Інакше кажучи, вона долала непередбачене у всіх його проявах. Але Велика Непередбаченість була іще попереду, і вона мала стати для Едіт серйозним випробуванням.
Повінь золотошукачів почала затоплювати Аляску, і цілком природно, що її хвиля підхопила Ганса Нельсона та його дружину і винесла на Клондайк. Восени 1897 року вони опинилися в селищі Дайя, але не мали грошей, щоб перевезти спорядження через перевал Чилкут Пас і потрапити до Доусона. Тому тієї зими Ганс Нельсон працював за своїм фахом, допомагаючи зводити місто Скагуей, що зростало як на дріжджах.
Перебуваючи в гущі подій, він усю зиму чув, як Аляска кличе його, а найгучніше кликала затока Латуя Бей. Тому влітку 1898 року він з дружиною вже пробирався крізь лабіринти щербатого узбережжя в сімдесятифутових сиваських каное. З ними були також індіанці — троє чоловіків. Вони вивантажили їх разом із спорядженням та припасами на безлюдну смужку землі за сто миль від затоки Латуя Бей, а самі повернулися до Скагуея. Але окрім подружжя на вузькій косі залишилися ще троє людей, бо вони були членами організованої старательської групи. Кожен з них уклав у спорядження та харчі рівну частку капіталу, і прибутки мали ділитися порівну. При цьому Едіт Нельсон мала куховарити для всієї групи й отримувати чоловічу частку харчів.
Спочатку нарубали ялин і збудували трикімнатну хижку. Завданням Едіт Нельсон було підтримувати в ній порядок. Завданням же чоловіків було шукати і знаходити золото. І вони його шукали і знаходили. То не була якась вражаюча знахідка: такий собі золотий розсип, де кілька годин тяжкої праці давали кожному чоловікові від п'ятнадцяти до двадцяти
