Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Гей-го! — пронісся над пагорбами переможний індіанський клич.

Проте цього разу кричав не індіанець, а білий мисливець, який вигулькнув із ближньої долини. Він виконав свій план, спершу зникнувши з моїх очей, а тепер з’явившись. Зараз він пустив коня навскач — вдавав, що збирається тікати після перших двох пострілів. Шкапу його як підмінили. Вона мчала, вимахуючи довгими ногами так, що з-під копит летіли грудки землі, закинула голову назад і прищулила вуха; кожна жилка на її тілі напружилася, як струна, щомиті готова тріснути. Вершник і кінь наче злилися в одну істоту. Вестмен навіть відпустив віжки, заряджаючи на ходу рушницю. Він діяв управно, впевнено і безстрашно, з чого напрошувався висновок, що він не вперше опинився в такій ситуації. Услід йому прогриміли два постріли, але кулі просвистіли повз нього. Розлючені невдачею, індіанці закричали, вихопили томагавки й кинулися навздогін. Досі вестмен мчав не озираючись, але раптом розвернув коня, і той, наче прочитавши думки господаря, зупинився як укопаний і застиг так само непорушно, як стоять козли для пиляння дров. Знову прозвучали два постріли: обидва індіанці звалилися на землю. Кінь не здригнувся від жодного пострілу.

Досі я лежав напоготові з пальцем на курку, але моя допомога мисливцеві не знадобилася, і я зі штуцером у руках пішов йому назустріч. Він зістрибнув з коня біля тіл убитих червоношкірих і гордовито поглядав на мене.

— Тепер вам зрозуміло, як слід поводитися з дикунами в таких випадках? — запитав він.

— Спасибі за науку, сер. Тепер мені зрозуміло.

Моя усмішка, мабуть, здалася йому глузливою, він зиркнув на мене пильним поглядом і з підозрою в голосі запитав:

— Може, хочете сказати, що вам спала на думку така сама ідея?

— Тут можна було діяти простіше. На цій місцевості, де можна сховатися між пагорбами, досить спершу показатися ворогові на серйозній відстані, а потім просто повернутися по власних слідах і чекати за вершиною. Те, що зробили ви, більше підходить для рівнинної місцевості, де немає можливості сховатися.

— Ви тільки послухайте! Хто ж ви такий?

— Я пишу книги.

— Пишете книги? — здивовано повторив він, відступаючи від мене на крок. На його обличчі з’явився вираз чи то підозри, чи то співчуття. — Ви хворий, сер?

І він покрутив вказівним пальцем біля скроні, цей жест зрозумілий в усьому світі.

— Ні, — спокійно відповів я.

— Ні? То, може, вас ведмідь зрозуміє, але не я! Я стріляю в бізона, бо хочу їсти. А з якою метою можна писати книги?

— Щоб люди їх читали.

— Сер, можете ображатися на мене, але ви займаєтеся найбільшою з можливих дурниць. Це ж треба було таке придумати! Нехай той, що хоче читати книги, сам їх і пише! Це ж зрозуміло кожній дитині. Я, наприклад, мисливець, але дичину свою нікому не віддаю. То що ж ви робите тут? Навіщо завітали в прерії? Ви що, і тут збираєтесь писати книги?

— Спочатку я подорожую, зустрічаюся з різними людьми, а потім повертаюся додому і в книзі розповідаю про те, що зі мною трапилося, що довелося побачити, з ким звела мене доля. Тисячі людей читають мої книги, і їм зовсім не обов’язково вирушати в прерії, щоб дізнатися, яке тут життя.

— Ви й про мене напишете?

— Ну звичайно!

Незнайомець пильно подивився на мене, стиснув у правій руці руків’я ножа і підійшов до мене впритул. Він схопив мене за плече лівою рукою і з погрозою в голосі вимовив:

— Он там стоїть ваш кінь, сер. Зробіть ласку, сідайте в сідло і негайно забирайтеся геть, якщо не хочете, щоб десять дюймів холодної сталі полоскотали вам ребра! У вашій присутності не можна сказати ні слова, кроку не можна ступити, щоб потім весь світ про це не дізнався. Забирайтеся геть!

Він був невисокий і ледь діставав до мого плеча, проте погрози його звучали цілком поважно. Мені хотілося розреготатися, але я стримувався, щоб не розпалювати його злість ще більше.

— Повірте мені на слово, я напишу про вас тільки хороше, — промовив я.

— Забирайтеся! Буде так, як я сказав!

— Тоді обіцяю, що не напишу про вас ні слова!

— Я вам не вірю! Хіба можна вірити обіцянкам божевільного, який вирішив писати книги? Забирайтеся звідси, бо не обіцяю, що зможу стриматися від люті, а це буде неприємно!

— І що тоді зі мною може статися?

— Зараз побачите!

Зі спокійною усмішкою я глянув у його гнівні очі й подумав, що настав час припинити розігрувати комедію.

— Гаразд, показуйте! — сказав я.

— Дивіться! Як вам оце лезо?

— Прекрасний ніж! Зараз я доведу вам, що годен оцінити його як слід!

З цими словами я блискавично перехопив його руку, заламав її за спину і стиснув зап’ястя з такою силою, що він зіщулився від болю й випустив зброю. За мить обидві його руки вже були стягнуті ременем від мішечка з кулями, що висів у нього ж на поясі.

— Тисяча чортів! — вигукнув він, збитий з пантелику моїм раптовим нападом.

— Наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше: на цьому Богом забутому лузі можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути, — пожартував я.

Я підняв із землі його ніж і рушницю, які незнайомець сам відклав убік, поки оглядав мертвих індіанців, а тоді відніс зброю на безпечну відстань і повернувся до мого бранця. Мисливець зрозумів, що він у моїх руках, тож відчайдушно намагався звільнити руки, але ремінь не піддавався. Від зусилля кров йому прилила до обличчя, він звивався, проте марно.

— Заспокойтеся, сер, — порадив