Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Ну, попередив і попередив. Бог з ним. Я ж знаю номер його камаза. І де вони в кар’єрі піском вантажаться — теж знаю. Приїхав увечері, фари погасив, стою збоку. Точно — на другій зміні козел цей. Годині о дев’ятій приперся на своєму 17–32.

Тільки він під екскаватор підрулив, я вилізаю і йду до нього. Спокійно, повільно так іду: фари сліплять. Вилізай, побалакати треба, показую. Як рвонув він з місця, я ледь відскочити встиг. Екскаваторник так над порожнім місцем ковш і просипав. Я — до тачки своєї, і по газах.

Біля переправи наздогнав. Хочу обігнати і до бровки притерти — куди там. Вихляє, крутиться, як вуж на сковорідці. Я ледь під автобус на зустрічній смузі не влетів. Спокійно, думаю. Нікуди від мене він не відірветься, нехай хоч до румунського кордону шпарить. Бензину в мене — повний бак. До першого шлагбаума погоня ця.

Вискочили до Бурлачої Балки. Дивлюся, він не до Чорноморки, а до Таїрова повертає. Я не відстаю, як приклеївся. Попереду, на переїзді, вже мигає, не встигає він. Я вже за ножем потягнувся до бардачка, гальмую, а він, падло, на зустрічну вискочив і перед самим потягом, просто перед тепловозом пролетів. Я по газах — ліворуч по ґрунтівці вздовж колії, щоб на наступному переїзді вискочити і перехопити. І забуксував, пузом на рельсах застряг, ні туди — ні сюди. Пішов, гад. Шукай тепер його камаз в Одесі.

Але камази, вони ж не дикі. Наступного дня взнаю, де гараж його. Приїздю, питаю: де такий-то. Та оно, на ямі, ремонтується. Точно — стоїть самоскид на ямі. Движок розкиданий, інструмент розкладений, куртка валяється. Навіть бичок, жирний такий, димиться. А шоферюги і слід прохолов. Чекаю його годину, чекаю другу — нема. Іду до диспетчерської, беру мікрофон і на всю автобазу обіцяю йому: «Все одно, гад, дістану тебе. Не тільки з ями, з шахти тебе витягну. Дихай поки. Але — бійся».

Вирішив я його прямо в общазі, тепленьким, брати.

— Де муж твій? — у дружини його питаю.

— А він вам по якому ділу потрібен? Нема його.

— По правому ділу, — відповідаю і ввічливо так в бік її відсовую і до кімнати входжу. Точно — нема. Виплодок його сопливий, папаша-інвалід — усі на місці. А його — таки нема.

Баба його вой підняла, наче я його в солдати брити прийшов, діти — туди ж. Батяня-доходяга в ноги бухається, не чіпай синочка дорогого, мил чоловік.

— Що зробив-то він тобі, чортяко рудий? — жінка виє.

— А ось сама в янгола свого і випитай, добра жінко, — раджу.

Дарма прийшов. Ніякої розмови при бабі та при баті його не вийде.

Вирішив дати йому з місяць, щоб розслабився і пильність втратив. Нікуди від мене не подінеться. Чотири місяці я дня цього чекав, ще й п’ятий потерплю, терпілки вистачить.

Рівно через місяць, уже й сніг випав, з ночі ще стаю під гуртожитком, глушу мотор і сиджу-курю до ранку. І все по поличках помсту свою розкладаю. Що я скажу, і що він відповість, а я йому: «На коліна, мерзото!».

Ледь знову не проґавив. Якось швидко він з бабою своєю вискочив і на трамвай побіг. Ледве встиг я жигулем своїм упоперек колії стати і в двері вскочити.

— Ну, злізай, приїхали, мил чоловік.

Баба його знову завила:

— Люди добрі! Серед білого дня вбивають!

А народу в трамваї битком, усі на зміну поспішають, припини дуріти, кричать мені.

— Тихо, громадяни! Діло праве. Ніхто цього гада поки що не вбиває. Просто вийти побалакати людині треба.

Народ бачить, тверезий я начебто. Значить, справа серйозна. Мовчить вже народ, не заступається.

Три трамваї вже в корму дзвенять, а я все типа цього ніяк на світ божий витягнути не можу. Вже півтрамвая мені допомагає, на зміну ж, а все ніяк від перил дилду цього з бабою його припадочною відірвати не можемо. Віриш чи ні, разом з поручнем я його з трамваю видрав. І з бабою.

— Не вбива поки ніхто твого янгола, — кажу.

— Лізь з ним разом у мій жигуль. Мені від людей ховати нічого.

Шоферюга аж посірів увесь. Жінки своєї, мабуть, ще більше, ніж мене, боявся. А ця вчепилася в нього, їдемо.

Привіз я це святе сімейство до себе додому, заводжу у літню кухню, і свою з дому викликаю. Вона як шоферюгу цього побачила — в істерику.

— Заспокойся, — кажу, — Галюню! Зможеш вголос повторити, що в листі мені написала?

— Ні, — каже, — Колюню, не можу.

Тоді звертаюся я до дилди спітнілого:

— А ти, Василю Тимофійовичу, розкажи-но при жінці своїй, що ось у цій самій літній кухні півроку тому між тобою і дружиною моєю Галюнею сталося.

Тільки мичить щось дилда і головою мотає. Баба його зрозуміла вже все, в очі йому заглядає, чи правда.

— Добре, — кажу, — є в мене на такий випадок письмовий документ. Ти, Галюню, вийди, постій на дворі, якщо хочеш. Пізніше покличу.