Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

— Із села можна виїхати непомітно? — звернувся він до Веселуна. Малий, ковтаючи сльози, кивнув.

— Тоді веди!

Князям слава й дружині. Амінь.

Князь Ростовський Василько Костянтинович гаряче молився похідній іконі Божої Матері. Ще місяць тому він просив свого стрия, великого князя володимиро-суздальського Юрія Всеволодовича відпустити його у похід проти невідомих татар. Стрий із великим невдоволенням врешті-решт відпустив п'ятнадцятирічного небожа у далекий похід. Все-таки його прапрадід, великий князь київський Володимир Мономах, уперше пішов у похід у тринадцять років!

Та зараз Васильку було страшно. На Калку зі своєю дружиною він не встиг вчасно прийти, і тому він зараз живий. А багато князів уже склали свої буйні голови на Калці. Кляті ж татари вже плюндрують київські землі. Кажуть, і в Чернігівському князівстві почали грабувати та палити села, бо вирішили помститися землям князя Мстислава Святославича Чернігівського, який теж пішов у цей похід і теж не повернувся з Дикого поля.

І молодий князь продовжував молитися, сподіваючись на підказку вищих сил, які допоможуть вирішити, що робити у цей непевний час.

Несподівано у шатро зайшов боярин Твердислав Опята, його вчитель і перший порадник у ратній справі. Твердиславу Опяті вже йшов шостий десяток, але срібло майже не лягло на його скроні, і виглядав він, наче могутній дуб.

— Княже! До тебе просяться двоє…

— Хто такі?

— Кажуть, що гридні князя Мстислава. Втекли від татар.

— То хай ідуть до Чернігова, до своїх князів. Чого вони прийшли до мене?

— Кажуть, пильна справа.

Василько на хвилю задумався. А потім махнув рукою:

— Проси.

До шатра увійшли два воїни: старий, певно, одноліток боярина Опяти, та молодий, мабуть, одноліток князя Василька.

Князь Василько набрав поважного вигляду і якомога владнішим голосом запитав:

— Хто єсте будете і що вам треба?

Але голос вийшов зовсім не владний, а якийсь задерикувато-хлопчачий. Василькові одразу стало ніяково від цього голосу. Але прибульці не зважали на те.

— Княже, ми гридні князя Мстислава Чернігівського, рятуємось від злих татар. На Калці військо руське розбито, і вся земля Руська беззахисна. Татари вже грабують села київські, невдовзі будуть і тут.

І Данько Гостомислович докладно розповів князеві Васильку про похід, про Калкське побоїще. Згадав і про напад татар на Витичів, не приховуючи жодних подробиць.

— І що ж ви хочете?

— Княже, врятуй Русь!

— Але як я можу її врятувати?! — безпорадність була у кожному слові князя Василька. Твердислав Опята прийшов на допомогу юному князеві.

— Ціла рать Київська, Чернігівська та Галицька, а також половці й інші толковини не змогли зупинити степняків. Як ми, ростовці, можемо захистити цілу Русь? Нас не більше восьми сотен!

— Княже! Боярине! — Данько Гостомислович схилив голову. — Кожен воїн зараз вартий десятка. І ніхто інший не прийде на допомогу.

— Я не поведу своїх воїв гинути задурно!.. До того ж Ростовська земля так само беззахисна, як і Київська, і Чернігівська!

Данько Гостомислович поглянув на молоденького князя, геть хлопчака, на боярина Опяту, що висів над ними, мов скеля, і вираз обличчя якого ніби промовляв: «Ні!»

Левко також стояв розгублений. Та й що казати, Василько був по-своєму правий.

І тоді Данько Гостомислович зважився. Він обдумував ці слова, ще як їхав до Чернігова, щоб перехопити князя Василька, що вже повертав додому. Від цього хлопчака у княжому корзні зараз залежить доля мало не всієї Русі, бо він, Божою волею, має хоч якусь дружину. І якщо він відмовиться…

Данько Гостомислович знову почав говорити. Він говорив повільно, карбуючи кожне слово, щоб воно дійшло до самого серця і юного князя, і непоступливого його воєводи.

— Княже, дозволь слово мовити… Ніхто з нас не втече від нашої долі, і ніщо не діється на землі без волі Божої. За гріхи наші прийшли погані татари на нашу землю! Але якби Бог хотів нас узагалі знищити, то це б він зробив і без татар. Тому ми повинні опиратися і чекати на милість Господа нашого… У мене є один задум, але без допомоги твоєї я не зможу його виконати…

Данько Гостомислович почав розповідати, що він задумав. І поки він розповідав, і князь Василько, і воєвода Опята перемінилися в лиці. Левко раз по раз намагався втрутитися у розповідь діда, але Данько Гостомислоич завжди його зупиняв владним жестом руки. Коли ж Данько Гостомислович закінчив, слухачі дивилися на нього ошелешеними очима.

Нарешті Василько зважився на слово.

— І… не боїшся?..

— Я вже старий, щоби боятися. І єдине, чого я все-таки боюся, то це втратити свою честь.

— Ну, добре… зараз я відпишу листа до ліпших київських мужів та князя Володимира Рюриковича… Але підуть із тобою лише охочі…

…Відчуття не зрадило старого воїна — саме біля цього лісу на них і чекала татарська засідка. Данько Гостомислович ще встиг наказати воїнам, що його супроводжували: «Оружитися!», але татари вже оточили їх. Ворогів було зо три десятки, тимчасом як Данька Гостомисловича супроводжували лише п'ятеро воїнів та ще Левко.

Двоє воїнів одразу впали, вражені татарськими стрілами, —