Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

— Коня! Коня лови! — пошепки наказав дід. Татарський кінь, пирхнувши, хотів кинутися в степ, та Левко вчасно схопив вуздечку.

— Тікати треба, Левку! Тікати на Русь! Поки вони не кинулися шукати свого воя!

— Так, діду.

Якщо в царстві люди поневолені, вони не хоробрі й у бою з ворогами не сміливі; поневолена людина сорому не боїться і честі собі не добуває…

Вони пробиралися додому кружними шляхами. їхали вночі, вдень ховалися в балках. Багать не палили, щоб не видати себе, їли тільки черствого коржа, що ділили на двох. Одного разу їх мало не застукала татарська сторожа, яка їхала повз їхньої схованки, але вони встигли сховатися.

За ці дні Данько Гостомислович більше пізнав Левка, ніж за попередні шістнадцять років. Спостерігаючи за вправними, впевненими рухами онука, як він вужем здирається на черговий курган, щоб звідти глянути, чи не чатує їх небезпека; як він сторожко слухає степ і безпомилково знаходить рятівні балки, — старий воїн ловив себе на думці, що Світловида мала рацію. Так, Левко був такий, як Данько Гостомислович у молодості. Ба, навіть більше! Данько Гостомислович розумів, що онук де в чому навіть перевершує його.

І тоді, вдень, ховаючись від татар, він почав розповідати Левкові про своє життя. Ні, не ті байки, що розповідають за чаркою меду захмелілі дружинники. Ні! Він розповідав про те, як ходив із Дідом Волхвином налови; як прохромив першого ведмедя; як подужав вишатинського «воєводу» Микулу; як потрапив у поруб до боярина Івана Вишатича, якого Левко вже не застав на цьому світі; як він уперше зустрів Світловиду; як він ходив у далекий похід… Похід…

Про похід у Святу Землю він розповідав так, наче це було вчора. Про Боримира Убийвовка, про Мирослава Ступу, про Левка Вишатича. Про те, як він викликав на прю і переміг знаменитого німецького лицаря. Згадав він і казку про Аніку-вої-на, яку розповів Боримир.

Чомусь саме ця казка найбільше зацікавила Левка.

— Діду, а що вона означає?

Данько Гостомислович глибоко задумався. Як відповісти онукові?

— Знаєш, Левку… Адже той лицар… Конрад… Він же був набагато кращий воїн, ніж я… Це був великий лицар, переможець багатьох турнірів… І я довго не міг зрозуміти, ЯК я його переміг?! ЯК?!.. зміг здолати того, що був майже незборимий… І одного разу я осягнув це! Ми, Божі діти, живемо на цій землі, щоб виконати свій обов'язок, віддати борг Богові та іншим людям. У кожного він свій. Хтось сіє жито, хтось кує мечі, хтось цими мечами долає півсвіту… У всіх — це народити і виростити дітей… Але він є! І його треба виконати! А коли людина забуває про це і починає жити лише для себе, то Бог покидає її у всіх починаннях. І тоді будь-яка людина стає схожою на комашку, яку несе вітер, хоча комашка думає, що то вона летить сама.

Ось і цей лицар. У своїй гордині він забув про Бога, і Бог допоміг мені, а не йому! А смерть… від смерті не втік і Аніка, то нам чого від неї втікати!

— Діду, а ти вже виконав свій обов'язок, віддав Богу борг? — запитав Левко.

— Знаєш, Левчику… Ризи я вже, певно, повернув… А істо віддам, як вже стану на суді Божім.[66]

За кілька днів закінчилося Дике поле і почалася Русь. То там, то там перед очима втікачів ставали невеликі поселення русичів, що не боялися межувати зі степом. Та степ нині був особливо неласкавий. Із його глибин ішов вихор, що змітав вщент і ці мирні хатинки, і золоті житні поля, і навіть долі господарів цих полів.

У кожному селі Данько Гостомислович разом із Левком зупинявся, щоб повідомити про небезпеку і порадити скоріше сховатися або втекти від несподіваної напасті. Деякі селяни спішно збирали речі, бо вже чули про татар і про Калкське побоїще.

Та коли вони під'їхали до Витичева, славного містечка, де понад сотню років тому відбувся з'їзд усіх руських князів, то побачили, що на стінах його воїв немає, а ворота розчахнуті настіж.

Занепокоєні, втікачі обережно в'їхали до містечка.

Раптом біля них, невідомо звідки, з'явився маленький веснянкуватий хлопчик років семи-восьми з вогненно-гарячим волоссям.

— Гей, дрібното пузата, а де всі? — запитав Левко.

Хлопча недовірливо примружило око.

— А ви хто єсте будете? Може, ви татари чи мунгали?

Втікачів розсмішила недовірливість малого.

— Го-го! Ти глянь, який сторож знайшовся! Ось тобі хрест, що ми люди руські! — і Данько Гостомислович разом з онуком Левком перехрестилися. — Ну що, віриш? То де всі люди?

— А дайте мені меча, то скажу, — хлопча захопленим поглядом подивилося на меч, що висів на поясі у Левка.

— Меч?! Та меч треба заслужити! Тримай краще це! — і Левко простягнув малому блискучого ножа, що зняв у вбитого татарина. Хлопчак жадібно схопив ножа і почав роздивлятися його. — То де дорослі?

— Ген там, біля церкви. Вранці прискакав княжий дружинник, що врятувався від татар, і розповідає нашим про бій, — хлопчик махнув рукою, вказуючи напрямок. Утікачі негайно поїхали до церкви.

І справді, біля церкви зібрався чималенький натовп селян. Посередині натовпу, видершись на колоду, стояв чоловік у