Робін Гуд - Джон Макспедден

Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, сміючись від задоволення та ляскаючи себе по стегнах, приготувався до захоплюючого видовища.

А видовище і справді було цікаве. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних чоловіків орудують кийками, довшими за зріст людини і товстими, як їхні руки. Вони то зближались, то відступали, але ніхто з них ще не завдав першого удару.

Нарешті Робін перший зробив блискавичний випад. Бах! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Однак Артур ніби не відчув цього і негайно відповів ще дошкульнішим ударом. Бійка почалась. Удари сипалися зливою, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони натикалися на контрудари. Довкола розлягалися гучні звуки, схожі на барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у чинбарні Артура.

Так вони тупцювали й тупцювали, вдавлюючись підошвами в ґрунт, щоб не послизнутись, і землю під ними наче зорала пара роботящих волів. Не менше години палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і чим далі, тим дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного. А Маленький Джон під захистом куща ледь стримувався, щоб голосно не виявити своє щире захоплення.

Нарешті Робіну пощастило завдати супротивникові такого удару по голові, який напевне б звалив бугая. Але капелюх Артура з потрійного шару сириці врятував свого господаря: палиця тільки ковзнула по ньому, і чинбар відбувся лише хвилинним запамороченням. Спершу він таки поточився назад, але встояв на ногах. Робін, готовий завдати нового удару, зупинився та зробив це на своє лихо: його супротивник миттю отямився й так вдарив його по ребрах, що він упав і покотився по траві.

— Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!

— Цьому я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі, — спокійно одказав Артур.

— Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть так добре битись.

— Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо колись завітаєш до мене зі шкурами, я вичиню їх тобі безплатно.

— Не кажи про це, — скривившись від болю, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я б дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!

— О, буду дуже радий! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от халепа — я зовсім забув, навіщо прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!

— З цим вже приходив у ліс один мідник, а тепер він у нашій ватазі, — усміхнувшись, промовив Робін.

— Оце дійсно новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав. — А не скажеш мені, Робін Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його побачити. Адже він мені доводиться родичем по матері.

— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так ослабнув, що навіть не міг звестися на рівні ноги.

Побачивши Маленького Джона, чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Обидва здоровані довго плескали один одного по спині, радіючи такій несподіваній, але бажаній зустрічі.

— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши, нарешті, напади сміху. — Відколи народився, я ще не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!

— І ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — ображено запитав Робін.

— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю за тобою в бою і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого соромитись, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.

— Так було, поки мені не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.

— Ні слова більше! — вигукнув Робін, миттю підводячись. — Я знаю тільки, що сьогодні зробив чудову справу, залучивши до ватаги неперевершеного бійця на палицях. А кілька синців та ґуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі не дав уполювати.

— Завжди готовий! — відповів Артур. — Пішли, брате Джон. Нехай до біса ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихати свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!

Відважний лицар Річард Лі

Був щирим і простим. –

Хай, Робіне, щастить тобі

Й лісовикам твоїм!

Минуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова