Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Тіун Ратко ніколи не носив довгого волосся, і тому смерть його була миттєвою та легкою. Меч пройшов наче по маслу. На всі боки бризнула кров.

Це було жахливе видовище. Тіло ще стояло, а голова вже котилася під ноги глядачам. Якийсь слабкодухий глядач заверещав на все горло. Наче мішок впало обезголовлене тіло.

Данько оглянув поле бою. Твердислав лежав на землі, затуляючи рану рукою. Але Чорнобог вже стояв поряд, щоб забрати його душу до себе. А ось Славута якимось дивом зумів звестися на ноги, спираючись на свій меч. Данько підняв свою зброю над головою і пішов на нього.

Славута вишкірився. Коли між ними залишалося два кроки, він спробував ударити. Данько відбив і цей удар. А наступним рухом відрубав тому кисть. Славута замахав своїм обрубком, кров бризнула в очі Данькові. Той примружився і вже наосліп ударив. Ударив улюбленим славутиним ударом — згори-вниз, розсікаючи супротивника навпіл.

Сказати, що всі були ошелешені, — це нічого не сказати. Такої різанини не бачив ніхто із присутніх, окрім Ольбега Путятича. Князь Олег схопився на ноги і стояв, відкривши рота. Данько підійшов до князя і схилив голову.

— Дарую тобі всі землі, а також майно Ратка, його сина та зятя, — нарешті знайшовся князь. — Ти їх заслужив! Підеш до мене в дружину?

— Дакую за честь, княже. Трохи оклигаю — і піду! — погодився Данько. До нього підскочив Ольбег Путятич і підхопив під руку.

— Ходімо, тобі треба перев'язати руку і змити кров.

— І нам час! — Олег махнув рукою. — Качки нас зачекалися. А ти, — тицьнув він пальцем у груди старшому боярину, який змінився в лиці, — не забудь, що винен мені сто кун. І хай тут повбирають!

Князь, а за ним і все оточення рушили до коней.

— …Не їхав би ти туди сам! — просив Данька боярин Вишатич. Данько, із перев'язаною рукою, гарцював на Сірому, а старий боярин сидів на возі.

— Самі ж казали, що у Вишатинцях сидять ваші холопи. їм зайвий день роком видасться. Треба їх відпустити.

— А відпустиш — що будеш робити?

— Ви ж чули — князь жалував мені землі та майно Ратка.

— То ти тепер справжній боярин! — посміхнувся Вишатич.

— Боярин, не боярин… до чого ви хилите?

— То такому лицарю й жона потрібна…

— Потрібна, — глянув просто у вічі Вишатичу.

— То й бери Світловиду. Вона гарна буде жона…

Данько на хвилину замислився. Слова старого Вишатича заскочили його зненацька. Боярин Іван розтлумачив його вагання по-своєму.

— Не бійся, ми за неї добре придане дамо: і скриню, і худобу…

— Та я не про це подумав, — сумно посміхнувся Данько. — Усе добре. Тільки ж ви у неї самої не запитали. Може, не люб я їй?

— А що тут питати? Ти парубок добрий, вмієш себе відстояти… А як вона на тебе дивилася!

— Однак вона невістка ваша…

— Не вік же їй жалобу носити. Загинув Левко, царство йому небесне. А іншим теж жити треба. Таке життя. То як?

— Подумаю я. А зараз мені треба у Вишатинці їхати! — Данько легенько стьобнув коня. Сірому не треба довго наказувати. Він звівся дибки, а потім стрілою полетів по дорозі, що тільки курява за ним лягла.

— Ну, думай, думай… — посміхнувся Вишатич. Він ліг на солому. Ноги не крутило від болю, і в попереку не стріляло. — Гей, Вовче! Поїхали!

— Куди поїхали, боярине?

— Не закудикуй дорогу. Додому, куди ж ще! Та їдь потихеньку, не тряси мої старі кості… Подумає він… Та що тут думати!

А Данько тим часом летів по дорозі, наче шалений. Повз нього пролітав ліс, поле, знову ліс. І аж коли на обрії з'явилися Вишатинці, він притримав коня і пустив його ступою.

Він заїхав у село. Ніде не було видно жодної живої душі. Всі поховалися в очікуванні нового господаря, котрий, як казали, був лихіший за смерть.

Данько під'їхав до тіунового подвір'я і постукав у ворота. Загавкали собаки, але ніхто не виходив. Данько постукав ще раз, сильніше. Біля воріт з'явився якийсь молодик.

— Чого треба? — запитав він грубувато.

— Води попити дайте, Христа ради. Цілий день їду, в роті макової росинки не було.

— їхав би ти звідси, добрий чоловіче. Не приведи Господи, новий господар з'явиться.

— Новий? А де ж ви старого діли?

— Зарубали його. А також сина його і зятя. Так що їдь, куди очі дивляться…

— Нумо, відчиняй! — знову гримнув кулаком по воротах Данько. — Новий господар приїхав!

— Не дурій! Який ти «новий господар»? Той, кажуть, справжній велет. Трьох одним ударом зарубав.

— Відчиняй, а не то будеш такий, як Босота!

— Ой, леле! — зойкнув парубок. Де й поділась його вайлуватість! Миттю відчинив ворота, відігнав собак і впав на коліна.

— Господарю! Змилуйтесь!

— Добре, не кидайся поклонами! Як кликати тебе?

— Скалозубом кличуть. А по-хрещеному — Миколою.

— Ось що, Миколо… Ти не скажеш, де зараз дочка тіуна Ратка, Ярина?

— А де ж їй бути! В хаті вона. Оплакує загиблих…

Данько рушив до дверей. Микола задріботів поряд.

— Ви б не ходили, господарю. Вона після звістки про смерть рідних того… Трохи несповна розуму.

— Добре, я зважатиму на те.

Данько зайшов у простору світлицю.