Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Толстиков змушений був нидіти од неробства. Кожен трудився, маючи конкретне завдання: океанологи, штурмани, капітан, матроси. І лише Гудзонович, помічник капітана із загальних питань, приречений був на бездіяльність; в причіпках до нас, мореплавців-трударів, знаходив собі заняття.

Людей ще ніхто не зміг перехитрити, вони бачать, що до чого, й перш за все шанують працьовитість. Тому-то зневажливо ставились ми до Гудзоновича.

А що нині? Савелій Гудзонович виріс у моїх очах. Я гідно оцінив його вперту старанність, коли почалася буря і ми налягали на весла; і тут, на острові, він не язиком молов, а працював не покладаючи рук.

Курінь, збудований нами на гуморі, був схожий на велетенське гніздо чорногуза.

Гудзонович, вірний звичці повчати й направляти, сказав:

— Згідно з інструкцією, треба документально зафіксувати все, що ми робимо, тобто наші дії. У даному разі — про оглядини острова, побудову куреня.

— А те, як ви ловили крабів на гуморі? — поцікавився я.

— І це слід зазначити, — серйозно відповів Толстиков. — Ось тільки як? Ба, Васько, — спохватився він. — Так у тебе ж зошит, і не один. Давай пустимо на протокол?

— Е, ні, вибачте, — заперечив я. — Зошитів цих я вам псувати не дам!

— Як так: не дам? І взагалі, що значить — псувати? — обурився він. — Я старший, і я, згідно з службовим обов'язком, повинен знати, що в тебе за пазухою. І, якщо це необхідно, попсувати!

— Дурниці! — стояв на своєму я. — У мене листи від дівчат. Не станете ж ви на них писати якийсь там протокол?

— А чому б і не написати? Ти що, вважаєш, що дівочі зізнання важливіші за офіційне діловодство?

— Так, вважаю! — набичився я.

— Дивно… Більш ніж дивно чути таке. Він нахвалявся завести на мене особову справу, але раптом пурхнув крилан, пробігло кілька пацюків — і Гудзонович з переляку подерся на гумор.

Сонце торкнулося води. Настала ніч.

Розділ двадцятий
ЗОЛОТИЙ ТРИКУТНИК

Якщо добре подумати — ідилія та й тільки! Адже на острові ні мавп, ні крокодилів не водиться.

Мавпи, як відомо, стомлюють своїми витівками й галасом, а крокодили просто небезпечні.

Отож ми були врятовані від кривляння й надмірної активності одних і зубатої пащі других. Пацюки та крилани, ця хижа дрібнота, до уваги не бралася. Зрештою, ми їх просто перестали помічати або ж полохали, жбурляючи уламки коралів.

З їстівного на восьмий день нашого життя-буття на острові, назви якого ми так і не знали, на галяві серед кущів мускатника й гарденії знайшли дикоростуче— чи, може, кимось давно посаджене — таро, велетенський бульбоплід, що заміняє остров'янам картоплю.

Таро солодкувате і смаком нагадує кормовий буряк. Тут, на цьому мікронезійському острові, як і на архіпелагах Гілберта й Елліс, воно — дізналися ми потім — зветься не таро, а бабаї.

Одного кореневища досить, щоб втамувати і спрагу і голод кожного із нас. І ми скалками мушлі заходилися виколупувати з піску кущ бабаї.

— Це наш рятівний город, — заявив Гудзонович, наминаючи бульбоплід. — Хтозна, скільки тут доведеться прожити. Тож будемо його оберігати від щурів і криланів.

А що ті робили сюди наскоки, ми помітили одразу: багато кореневищ, особливо по краях плантації, зверху були надгризені й підгнили.

Таким чином, про свій побут ми подбали. Воду для пиття знайшли ще в перший день; тоді ж поставили курінь, а через тиждень натрапили на бабаї, наш гарантований харч. Я кажу гарантований, бо пальмові краби виявились ненадійним харчем: вони зникали, як міраж, і були невловимі, незважаючи на те, що ми за ними ганялися постійно.

Наші життєво важливі комунікації — криниця, плантація бабаїв, курінь — знаходилися на рівній відстані одна від одної. Тому Гудзонович назвав цю місцевість Золотим трикутником.

— Є Бермудський трикутник, — сказав він. — Правда, є й Золотий — десь на кордоні Лаосу, Бірми й Таїланду. Але та назва, по-моєму, не відповідає дійсності. Який же то в дідька Золотий трикутник, якщо в ньому іде кругообіг, транспортування «білої смерті» — маку й опію — для виготовлення наркотиків! Наша острівна криничка, ця грядка бабаїв та хатинка на дереві — дорожче за все золото світу.

«Савельич был прав. Делать было нечего», — знову згадалося знайоме.

Я все більше помічаю: замість того, щоб подумати самим, люди часто вдаються до запозичення, користуються готовими формулами, відкритими розумовим пошуком інших. І я серед них не виняток. Свідчення того — моє посилання на Пушкіна, бо ліньки, бачте, напружити розум, самому пошукати оригінального слова.

Та й Гудзонович — плагіатор! — передер, чого він, однак, і не приховує, назву Золотий.

Край неба на сході ледь рожевів, а ми вже не спали. Звісивши ноги з перехрестя гілок дерева — гумору, спостерігали, як над лагуною рідшає туман та хвилі відпливу, котячись в океан, тягнуть за собою пасма відмерлих водорослин, покруч коряг і гілок.

— Течія потужна, — відзначив Толстиков. — Якби був човен, можна б залишити острів і спробувати перебратись на інший. А раптом там є люди? Тоді б ми були на коні.

— Звичайно, треба щось робити, — докинув я. Гумор нас не годував. Крім шпичаків, ніяких плодів на ньому не було. Спасибі й за те, що хоч пристановище дав: ми спали, не потерпаючи, що якась нечисть полоскоче п'яти.

На коралових островах Отруйні змії не водяться. Єдине, чого ми боялися, — пацюків, але й вони тепер не могли нас дістати.

Втім, терпіли ми від москітів — їхні укуси дуже жалючі — та ще, як не дивно, від кокосових злодіїв — крабів. Здається, вони нам