Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко

твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька–а! А ну тому, убоїще! Га–ля–ля–ля! Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що–небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька–а! А ну тому, убоїще! Га–ля–ля–ля! »І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?

— Ще б! Якщо б таке зробити, то взагалі!… — Кажу я, не знаходячи слів від захвату.

Кукурузо скрушно зітхає:

— Та хіба на цьому острові щось зробиш… на транзістоpax…

Я підхопив:

— Ну так! Звичайно, ти правий! І кому потрібен цей безглуздий острів! Поїхали додому. А? Поїхали, Кукурузо!

Кукурузо одразу насупився, глянув на мене спідлоба:

— Думаєш, що я слабак?! Так? Купити хочеш? Не купиш!

— Ти ж сам сказав, — ображено відповів я.

— Нічого я не сказав… Раз я вирішив жити на острові — все. І не говори мені…

Запанувало напружене мовчання, яке буває, коли друзь відчувають, що між ними є щось нещире…

Нарешті Кукурузо сказав:

— Ти б краще подумав, як ми будемо Книша затримувати.

Я здивовано подивився на нього.

Коли він говорив юним слідопитам про затримання браконьєра, все було правильно: не можна ж було, справді, розповісти їм правду про острів Переекзаменовки.

Але тепер… невже він серйозно?

Ти що — справді думаєш його затримувати?

— А ти що — хочеш, щоб цьому злісному браконьєрові все так гладко зійшло?

— Та ти що — здурів? Він же нас потопить, як цуцик. Ми пискнути не встигнемо.

— Потоп? А рушниця навіщо? Ти думаєш, що для цієї справи про зательно потрібен взвод солдатів? Рушниця–це, брат, не жарт. Це, брат — зброя. Вогнепальна. Бац — і будь здоров, привіт! Чуєш?

— Ти що, думаєш в нього стріляти? — Зі страхом запитав я.

— Ну ось ще — відразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… та взагалі рушниці хто хочеш злякається. І буде як миленький…

— Звичайно, звичайно, — квапливо погодився я і тут же сказав: Але, знаєш, мені зараз додому треба. Бачиш, сонце вже сідає. Боюся як би мати не заматюкався.

— А я що–утримую? Їдь, — невдоволено сказав Кукурузо. — Тільки завтра ж буде Книш. І… я не знаю… ти як хочеш… я можу, звичайно, і сам… раз ти боїшся… Будь ласка.

— Та ні, що ти, — спохватився я, — завтра я приїду. А як же!

— Було б добре, якби під вечір і переночувати щоб зміг, — уже примирливо сказав Кукурузо. — Адже він завтра вночі буде ставити, а рано ранком вибирати приїде.

— Важко, звичайно, з ночівлею. Але я щось придумаю. Втечу, в крайньому випадку. Аби не заснути ненавмисно.

— Поліно під голову поклади або реп'яхів під сорочку.

— Не хвилюйся, все буде в порядку.

З цими бадьорими словами я сів у човен.

Обличчя в Кукурузо було похмуре і сумне. Видно, йому дуже не хотілося знову залишатися на острові одному.

Він довго ходив по коліно в воді навколо човна і обмацував борти, примовляючи:

— Ось тут треба б зашпаклювати, а тут подсмоліть, а цю дошку взагалі замінити…

Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:

— Ти знаєш… Ти б привіз мені скрипаля хоч одного… Захотілося, як перед смертю… А то все риба та риба…

«Скрипаль» називали у нас пряники, які продавалися в сільмазі. Пересохлі і тверді, як дрова, вони скрипіли, коли ти вгризався в них зубами. Один скрипаль можна було їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх так.

- Гаразд, привезу, а як же, — сказав я і відштовхнувся від берега.

Глава XIII

У сні і наяву

— Де це ти весь день бігаєш не ївши? — Зустріла мене мати докірливими словами. — Дивись, одні кістки залишилися.

— Та що ви, мамо! Я юшки отак наївся. Ох і смачна! Там один Сашко таким мастаком виявився — краще за будь–кухаря… — Це вирвалося в мене так несподівано, що я ледве встиг прикрити рот, щоб зовсім не проговоритися.

Мати помітила це і, підозріло глянувши на мене, запитала:

— Це ти про якого Сашка?

— Так про… про Юрчишина, — почав виплутуватися я. — Той, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.

А сам думаю: «А що, якщо мати його сьогодні вдень у селі бачила. Пропав тоді!…сам думаю: «А що, якщо мати його сьогодні вдень у селі бачила. Пропав тоді!… »Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила.

Так що — добре клювало?… — Ласкаво усміхнувшись, запитала вона.

— У–у! Зі страшною силою! Ось такі ловилися, — не червоніючи, брехав я. — Хотів вам принести, та всю зварили. Ось шкода. Ну я ще принесу… Ми завтра на ніч хочемо поїхати. На плеса. Можна?

— Подивимося, подивимося. Іди–но наколи дров, а то в мене всі вийшли. І я, задоволений, що все так добре обійшлося, побіг колоти дрова.

До самого вечора я дзигою крутився біля матері — то води принесу, то в хаті підмету… Такий хороший, хоч до болячки прикладай. А що ж зробиш — треба ж, щоб завтра на ніч відпустили. Кукурузо ж чекати буде…

Набігався я так, що коли ввечері ліг, то одразу ж заснув, немов в ополонку провалився.

І наснилося мені щось неймовірне. Чи не сон, а кіно прямо. Я його на все життя запам'ятав.

Стою я на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив),