Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Скоморох геть зблід.

— А чого я?!

— Ти ж у нас полюбляєш жінок?! Так і залишайся!

— Босота — мій холоп! — Налились кров'ю очі Славути.

— Погано ж ти навчаєш своїх холопів! Доведеться мені цим зайнятися. А ви скоріше збирайтеся звідси, бо в мене вже руки чешуться когось стрелити!

— Ми з тобою ще зустрінемося! — погрозливо пообіцяв Славута.

— Через три дні у князя! — нагадав Данько.

Стиха лаючись, непрохані гості покинули двір.

Лише Босота залишився стояти посеред двору, кривлячи свій щербатий рот і зиркаючи загнаним вовченям. Данько направив на нього самостріл.

— До жінок, значить, ласий… Ну-ну! — із погрозою у голосі сказав Данько. Босота вишкірився.

— Стріляй уже! — подер він сорочку на грудях. — Убивай християнську душу!

— Про душу згадав! А як на стару людину накинулися, то де була твоя душа, га?.. Та я стріляти в тебе не буду. Стріл шкода. — Данько опустив самостріл. — Лютий! Ату його! Ату!

Пес знову люто загарчав, а з ним і вся зграя. Босота не витримав і кинувся до рятівних воріт. Це була його помилка. Дужий пес в три стрибки наздогнав його і плигнув на спину. Босота впав, і на нього накинулися інші пси, мстячи за недавню ганьбу і покаліченого товариша. Незваний гість дико заверещав, та це тільки розохотило псів. Більшість із них були молоді та недосвідчені. У Леванті Данько бачив бойових псів, псів-убивць: дебелих, наче годоване теля, із прилизаною шерстю та здоровезною пащею, що одразу ж хапали людей за горло. Дворові вовкодави були ненавчені, але для Босоти це було ще гірше. Розлючені пси хапали бідолаху за все, що підвернеться: руки, ноги, боки, лице. Той крутився по траві, наче вуж на пательні, відбивався від псів, а ті все рвали його на шматки.

Ратко із товаришами не встигли від'їхати далеко і напевно чули зойки свого спільника. Це мало протверезити нахаб. Але після цього випадку вони стануть ще зліші. Особливо Славута, бо саме його холопа так жорстоко зараз карає інший господар.

— Нетреба! Нетреба! Вони ж загризуть його! — вибігла з дому Світловида. Старий Вишатич також не витримав і почав розганяти собак. Коли, нарешті, йому це вдалося, Босота являв собою суцільну криваву рану. Він жалісно стогнав і тихо-тихо плакав.

— Як вам не соромно! Вони його ледь не загризли! — накинулася Світловида на Данька.

— Бояриня! Якби ви потрапили до його рук, то він навряд чи вас би пожалів!

— То ж він! А ми повинні мати Бога в серці!.. Янко, Вовче! Давайте занесемо його у дім!

Вони потягли бідолаху до будинку, а Данько стояв непорушно і дивився їм услід. «Мати Бога в серці!» Боже, почуй мене! Увійди в моє серце!

Данько добре розумів, що цією невеликою сутичкою справа не закінчиться. Тому він одразу ж почав роздумувати, як врятувати і себе, і Вишатичів. Ще під час повернення з Едесси додому, коли на загальній раді його обрали ватажком їхнього невеликого загону, хоча були і досвідченіші воїни, він скуштував це неповторне відчуття — відчуття турботи за інших людей. Йому треба було домовлятися про зміну коней, про харч, виставляти вартових, а вночі вставати і слідкувати за їх зміною — тобто виконувати безліч марудних

і, на перший погляд, дрібних справ. І саме ці турботи, ця відповідальність, а не тільки участь у боях, дозволили йому самоствердитись, відчути себе потрібним іншим людям.

Хлопець знав, що тепер, розлютовані своїм приниженням, Ратко і його спільники та родичі одразу ж почнуть діяти, мститися за потоптану честь. Уже надто пізно, а до Вишатинців, де була садиба тіуна, шлях не дуже близький. Коли ці таті повернуться додому, то їм знадобиться певний час, щоб добре озброїтись, зібрати значну ватагу і наскочити до двору Вишатича. Отже, нових гостей треба чекати лише під ранок. І щоб не бути захопленим зненацька, починати діяти треба зараз.

— Боярине Вишатичу, — звернувся він до старого боярина, який тільки-но прогнав собак від Босоти. — Нам треба негайно збиратися й тікати звідси!

— Чому «тікати»? Ці душогубці — Ратко і його поплічники — самі чкурнули геть!

— Але невдовзі повернуться, і не з нагайками. Тому кажу одразу: хай жінки беруть найнеобхідніше. І ви збирайтесь! Звісно, вам зараз не дуже просто їхати на коні, та краще вже трохи потерпіти, ніж лежати з перерізаним горлом.

— Твоя правда… Я зараз же скажу, щоб вони збиралися. Тільки куди ж ми поїдемо?

— Жінок сховаємо у надійному місці в лісі, а самі до князя Олега.

— До Олега?!

— Так. До речі, де він зараз?

— Та де ж йому бути, як не у Веприку — селі поблизу міста. Там він полює.

— І ще. Мені треба послати гінця. Ви не підкажете, хто б міг поїхати?

— Ніхто, крім Вовка — конюха нашого.