Північна Одіссея - Джек Лондон

Нарешті від викинув недопалок і підвівся, а потім підступив до ями. Спершись об її краї обома руками і тримаючи у правій револьвер, він напружив м'язи і став повільно спускатися вниз. Коли до дна залишився ярд, чужинець ослабив руки і зістрибнув униз.

Та як тільки його ноги торкнулися дна, він побачив, як руки старателя рвучко випросталися, і відчув на своїх ногах їхню залізну хватку. Старатель миттю смикнув чужинця за ноги і перекинув його. Стрибаючи у яму, чужинець підняв руки, і тому в той момент револьвер опинився в нього над головою. Зі швидкістю не меншою, аніж швидкість рук, які схопили його за ноги, він рвонув револьвер униз. Ще перебуваючи в польоті, ще не встигнувши впасти на землю, він натиснув на курок. У замкнутому просторі постріл пролунав оглушливо. Яма наповнилася димом, і йому нічого не стало видно. Він гепнувся спиною на дно ями, і в ту ж мить на нього швидко, як кіт, наскочив старатель. Та навіть тоді, коли він придушив чужинця зверху, той зігнув свою праву руку і спробував вистрелити, але в цей момент рудокоп торохнув його ліктем по руці. Ствол підскочив догори, і куля глухо вдарилася в стінку ями.

Мить — і чужинець відчув хватку старателя на своєму зап'ясті. Тепер боротьба точилася за револьвер. Кожен чоловік намагався повернути його у бік супротивника. Дим почав вивітрюватися з ями, і чужинець, лежачи на боці, вже почав був трохи бачити. Але раптом у цю мить його засліпила жменя землі, яку кинув йому в очі супротивник. Його хватка на револьвері мимоволі ослабла. Ще мить — і чужинець відчув, як на його мозок обрушилася гримуча темрява, а потім ту темряву поглинула ще більша темрява — вічна.

Але старатель стріляв і стріляв, аж поки в револьвері не скінчилися патрони. А потім відкинув його вбік і всівся на ноги убитого.

Він судомно хлипав і ловив ротом повітря. «Ах ти ж гидотна падлюко! — проказав він, важко дихаючи. — Йшов за мною по сліду, підождав, поки я виконаю роботу, а потім — у спину мені стріляєш?!»

Рудокоп ледь не заплакав від люті й виснаження. Повернувшись, він придивився до обличчя мерця. Воно було присипане землею та камінцями, і тому важко було до пуття роздивитися його риси.

«Уперше бачу цю сволоту, — зробив висновок старатель, завершивши свій огляд. — Ясна річ, це — звичайнісінький злодюжка, чорти б його забрали! І воно стріляє мені в спину, ви тільки уявіть собі! Воно стріляє мені в спину!»

Він розстебнув сорочку і помацав свій бік — спереду і ззаду.

«Ти диви: пройшла наскрізь — і хоч би що! — вигукнув він радісно. — Б'юся об заклад, він знав, куди цілив, але смикнув револьвер, коли натискав на курок, — гидотний слимак! Та я показав йому, де раки зимують! Показав, як на вербі груші ростуть!»

Він знову помацав пальцями кульовий отвір у боці, і тінь занепокоєння промайнула по його обличчю. «Схоже, ця дірка не на жарт розболиться! — виснував старатель. — Тож чим скоріше я вшиюся звідси і заштопаю її, тим краще буде для мене».

Виповзши з ями, він пішов униз по схилу до свого табору. Через півгодини він повернувся, ведучи за собою в'ючного коня. З-під розстебнутої сорочки виглядало ганчір'я, яким він наспіх перев'язав свою рану. Ліва рука його рухалася повільно і незграбно, але все одно — рухалася. Зробивши петлю з кріпильної мотузки, він піддів її під пахви мерця і витягнув його конем з ями, а потім заходився збирати своє золото. Старатель працював кілька годин поспіль, часто зупиняючись і даючи перепочинок ослаблій лівій руці і вигукуючи: «І цей гидотний слимак вистрелив мені в спину! Ах ти ж гидотний слимак!»

Зібравши увесь свій скарб і надійно замотавши його у пакунки з ковдри, він оцінив його вартість.

«Тут — чотириста фунтів, інакше не зійти мені з цього місця, — виснував він. — Ну, двісті з них — це кварц та земля, у залишку маємо двісті фунтів золота. Білле, прокинься! Двісті фунтів золота! Сорок тисяч доларів! І вони — всі твої! Усі твої!»

Він захоплено почухав потилицю — і раптом намацав на голові якийсь незвичний рубець. Помацав далі — і виявилося, що той рубець був кілька дюймів завдовжки. То була борозна на його голові, проорана другою кулею.

Він розлючено підійшов до мерця.

«Яка ж ти сволота! — накинувся він на нього. — Яка ж ти сволота! Але я дав тобі чортів — на тому світі вистачить! Я навіть тебе пристойно поховаю. Ти б для мене такого ні за що не зробив».

Підтягнувши труп до краю ями, старатель зіштовхнув його вниз. Мрець із глухим звуком гепнувся на дно і завмер на боці, а голова його повернулася обличчям догори. Старатель зазирнув усередину.

«Ех ти — у спину мені стріляв!» — мовив він докірливо.

Кайлом та лопатою закидав він яму, а потім навантажив золото на коня. Для однієї тварини вага була завелика, тому, діставшись табору біля озерця, він переклав частину вантажу на свого їздового коня. Та все одно йому довелося полишити частину свого устаткування: кайло, лопату, ківш, зайву їжу, кухонне причандалля та всяку всячину.

Сонце було в зеніті, коли чоловік повів коней крізь завісу з лоз та плющів. Тварини безпорадно плуталися в густій рослинності, а щоб вони мали змогу видертися на величезні валуни, їх доводилося попихати. Одного разу кінь під сідлом сильно упав, і чоловік зняв з нього поклажу, 4юб той міг підвестися. Коли кінь, піднявшись, подибав уперед, його хазяїн висунув голову із заростей і пильно подивився на схил пагорба.

«Гидотний слимак!» — гукнув він і зник.

Почувся тріск гілляччя та плющів. Дерева та кущі захиталися сюди-туди — то крізь них продряпувалися коні. Час від часу лунали брязкіт підків об камінь, прокляття або різка команда. А потім почувся голос чоловіка:

Зупинись та поглянь на ці гори чудові!

І не бійся всевладної сили гріха!

Свій рюкзак із гріхами залиш за порогом,

Бо сьогодні уранці зустрінешся з Богом.

Зупинись і озирнись,

Та й на гори по-ди-вись!

Пісня стихла й розтанула вдалині, і разом із запалою тишею до затишної місцини повернувся її дух. Ручай знову задрімав і зашепотів; знову почулося сонне гудіння диких бджіл. Через насичене ароматами повітря попливли пушинки тополь. Між деревами засновигали метелики, а над усім цим запанувало сліпуче сонце. І лише сліди копит на лугу та розрита поверхня пагорка нагадували