Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— Так, був, — відповів я, дещо здивований, що цей незнайомий джентльмен так гарно обізнаний з моїми мандрівками, які, як я вважав, особливого інтересу викликати не могли.
— Ви там торгували? — жваво запитав мене Гуд.
— Так, я взяв туди фургон із товаром, зупинився біля селища і пробув там, поки все не розпродав.
Сер Генрі сидів навпроти мене у плетеному кріслі, спершись на стіл. Він дивився мені просто в обличчя своїми пронизливими сірими очима, і здавалося, що його погляд виражає якесь дивне хвилювання.
— Ви випадково не зустрічали там людини на прізвище Невілль?
— Авжеж, звичайно, зустрічав! Він розпріг свою запряжку поруч із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб дати можливість відпочити волам, перед тим як вирушити в глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось чоловіка, що просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.
— Так, — сказав сер Генрі, він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав із Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джім. Він казав, що має намір дістатися, якщо це можливо, до Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свій фургон і вирушити далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свій фургон, оскільки шість місяців потому бачили його у якогось португальського торговця. Ця людина розповіла вам, що вона купила фургон у білого, імені якого вона не пам’ятає, і слід думати, Що білий зі слугою-тубільцем пішов у глиб країни на полювання.
— Цілком слушно, — ствердив я.
Настала мовчанка.
— Містере Квотермейн, — несподівано сказав сер Генрі, я думаю, що ви нічого не знаєте і не здогадуєтеся про те, які були причини, що змусили мого… містера Невілля вирушити в подорож на північ?
— Дещо я про це чув, — відповів я і замовк. Мені не хотілося говорити на цю тему.
Сер Генрі і Гуд перезирнулися, і капітан багатозначно хитнув головою.
— Містере Квотермейн, — сказав сер Генрі, я хочу розповісти вам одну історію і попросити вашої поради, а можливо, й допомоги. Мій повірений передав мені вашого листа і сказав, що я можу повністю на вас покластися. За його словами, вас добре знають у Наталі і поважають. Окрім того, він сказав, що ви належите до людей, котрі вміють зберігати таємниці.
Я поклонився і відпив трішки розбавленого віскі, щоб приховати своє збентеження, оскільки я скромна людина. Сер Генрі вів далі:
— Містере Квотермейн, я повинен сказати вам правду: містер Невілль — мій брат.
— О! — мовив я, здригнувшись.
Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був значно менший на зріст, із темною бородою, але очі в нього були такі ж пронизливі й такого ж самого сірого кольору, як у сера Генрі. У рисах обличчя також була деяка подібність.
— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — вів далі сер Генрі, і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. До цього часу я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але майже п’ять років тому на нас звалилося нещастя: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть межи дуже близькими людьми), і я вчинив із ним несправедливо.
Тут капітан Гуд, наче на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. У цей час наш пароплав дуже нахилився, і зображення капітана Гуда, що відчайдушно хитав головою, відбилося у дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.
— Як вам, я думаю, відомо, — вів далі сер Генрі, якщо людина помирає, не лишивши заповіту, і не має іншої власності, крім земельної, яка називається в Англії нерухомим майном, усе переходить до її старшого сина. Сталося так, що якраз у цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не лишивши заповіту. В результаті брат зостався без гроша, не маючи при цьому жодної професії. Звичайно, мій обов’язок полягав у тому, щоб забезпечити його, але на той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те, щоб я хотів несправедливо вчинити з, ним, ні, я ждав, аби він зробив перший крок до примирення, а він на це не пішов. Вибачте, що я утруднюю вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе повинно бути ясно. Правда, Гуд?
— Зрозуміло, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого у цю справу не посвятить.
— Звичайно, — сказав я, — ви можете бути певні. Треба сказати, що я дуже пишаюся тим, що вмію зберігати таємниці.
— Отож, — знову вів далі сер Генрі, у цей час у мого брата було на поточному рахунку кілька сотень фунтів стерлінгів. Нічого мені не кажучи, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля вирушив у Південну Африку з божевільною мрією нажити собі багатство. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло майже три роки. Я не мав жодних звісток про брата, хоча писав йому кілька разів. Звичайно, листи до нього не доходили. З плином часу я все більше й більше про нього непокоївся. Я зрозумів, містере Квотермейн, що таке рідна кров.
— Це правильно, — промовив я і подумав про свого Гаррі.
— Я віддав би половину свого багатства, щоб лише дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!
— Але на це надії мало, Куртісе, — уривисто сказав капітан Гуд, глянувши на сера Генрі.
— І ось, містере Квотермейн, чим далі, тим більше я тривожився,
