Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Я зупинився, щоб подивитися, яке враження справили мої слова. Мені здалося, що капітан Гуд був трохи стривожений; обличчя сера Генрі навіть не здригнулося.
— Ми повинні ризикнути, — сказав він своїм звичайним спокійним тоном.
— Вам може здатися дивним, — вів далі я, — що, передбачаючи такий кінець нашої подорожі, я все ж не відмовляюся йти з вами, тим більше, що людина я несмілива. Але на це є дві причини. По-перше, я фаталіст і переконаний, що мою смертну годину визначено незалежно від моїх вчинків і бажань. І якщо мені суджено йти в Сулейманові гори і там загинути, це означає, що так призначено мені долею. Звичайно, всемогутній Господь знає, що він збирається зі мною робити, тому мені самому не треба про це турбуватися. По-друге, я людина бідна. Незважаючи на те що я займаюся полюванням майже сорок років, я нічого не накопичив, оскільки моїх заробітків вистачає мені тільки на життя. Ви, звичайно, знаєте, панове, що полювання на слонів — справа небезпечна, і люди, які займаються цим ремеслом, живуть у середньому чотири-п’ять років. Я ж ці встановлені строки перевищив майже в сім разів і тому думаю, що година моєї смерті не така уже далека. Якщо я загину на полюванні, то після виплати моїх боргів мій син Гаррі, котрому ще треба вчитися, щоби стати на ноги, залишиться без усіляких засобів на існування. Якщо ж я вирушу з вами, він буде забезпечений на п’ять років. Ось вам коротко мої міркування.
— Містере Квотермейн, — сказав сер Генрі, що слухав мене з великою увагою, — причини, які змусили вас приєднатися до нашої експедиції, що, на вашу думку, може скінчитися так печально, роблять вам честь. Звичайно, тільки час і події покажуть, маєте ви рацію чи ні. Але чи йду я на вірну загибель, чи ні, я вирішив довести цю справу до кінця, якою б вона не була. Ну, а якщо вже судилося загинути, я сподіваюся, що перед смертю ми все ж зможемо трохи зайнятися полюванням. Як ви думаєте, Гуд?
— Аякже, — підтвердив капітан. — Ми всі троє звикли дивитися небезпеці у вічі і зуміємо постояти за себе. Тому відступати не слід. А тепер я пропоную спуститися у кают-компанію І випити за щасливий кінець нашої подорожі.
Наступного дня ми зійшли на берег, і я запропонував серу Генрі і капітану Гуду оселитися у моїй скромній хатині на Берейській набережній. У ній лише три кімнати і кухня; збудована вона з необпаленої цегли, а дах накритий оцинкованим залізом. Але зате сад у мене чудовий. У ньому ростуть найкращі сорти японської мушмули29 і дивні мангові дерева30, від яких я очікую гарних плодів. їх подарував мені директор ботанічного саду. У мене є садівник, один з моїх колишніх мисливців, якого звати Джек. Коли ми з ним полювали у Країні Сікукуніс, буйволиця так сильно скалічила йому стегно, що бідолашний Джек був змушений назавжди забути про полювання. Але він може якось шкутильгати і доглядати сад. Сам Джек — із миролюбного племені гриква; зулуса ви ніколи не змусите займатися садівництвом — мирні заняття йому не до душі.
Оскільки у моїй хатині було тісно, сер Генрі і Гуд спали у наметі, який я розбив у апельсиновій алеї у кінці саду. Дерева цвіли, і від них ішов приємний аромат, а на вітах яскраво вирізнялися зелені й золоті плоди (треба сказати, що у нас у Дурбані на деревах можна бачити і цвіт і плоди одночасно). Місце наше гарне, і спати на повітрі дуже приємно, тим більше, що у нас в Береа москітів майже нема, якщо ж вони іноді і з’являються, то тільки після сильних дощів.
Однак потрібно вести розповідь далі, інакше вона тобі, Гаррі, набридне раніше, ніж ми дістанемося до Сулейманових гір. Отож, вирішивши піти із сером Генрі, я негайно зайнявся необхідними приготуваннями. Передусім, мій хлопчику, я отримав од сера Генрі документ, який забезпечував твоє майбутнє. Тут ми зіштовхнулися з деякими труднощами: сер Генрі не був місцевим жителем, і гроші, які тобі належало б отримувати на випадок моєї загибелі, знаходилися в Англії. Але врешті-решт ми цю справу залагодили завдяки одному спритному адвокатові, котрий зідрав із нас жахливу ціну — цілих двадцять фунтів стерлінгів.
Поклавши чек на п’ятсот фунтів у кишеню і віддавши у такий спосіб данину обачності, я купив за рахунок сера Генрі фургон і запряжку чудових волів. Фургон був довжиною двадцять два фути, на залізних осях, дуже міцний і легкий, щоправда не зовсім новий. Одного разу він уже побував на Алмазних розсипах, але повернувся звідти неушкодженим. Це ще більше переконало мене в тому, що віз був зроблений із сухого, гарно витриманого дерева. Якщо фургон погано злагоджений або зроблений із сирого матеріалу, Це виявляється при першій же поїздці. Задня частина нашого воза, що мала дванадцять футів, була накрита брезентом у вигляді навісу, передня ж, призначена для багажу, була відкрита. Такі фургони у нас називають “напівкритими”. Задня частина була пристосована для житла — у ній містилося ліжко зі шкур, на якому могло спати два чоловіка, полиця для зброї і деякі необхідні речі. Я дав за нього сто двадцять п’ять фунтів і вважаю, що це було недорого.
Після цього я купив чудову запряжку з двадцяти зулуських биків, якими любувався вже майже два роки. Звичайна запряжка складається із шістнадцяти голів, але на всякий випадок я купив іще чотири. Зулуська худоба низькоросла і легка, майже наполовину менша від африкандерського
