Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Спершу судно замаячіло переді мною плямою, ще чорнішою за навколишню темряву, потім вирізнились обриси корпусу і щогл, а ще за хвильку (бо течія відпливу чимдалі дужчала) я опинився біля якірної линви, за яку й ухопився.

Линва була натягнута, мов тятива, — з такою силою рвався корабель з якоря. Навколо шхуни хвилі плюскотіли й хлюпали поночі, як гірський потік. Тільки різонути раз ножем — і „Еспаньйола“ помчить туди, куди понесе її течія.

Але я вчасно збагнув, що коли зразу перетяти туго натягнену линву, вона може вдарити мене, як кінь копитом. Якби я зважився на таку дурість, то беркицьнувся б у воду разом з човником.

Отож я стримався і був би зовсім зрікся свого наміру, якби не добра нагода. Однак вітерець, що перше був віяв з південного сходу та півдня, тепер перемінив напрям на південно-західний, і поки я розмірковував, раптом налетів шквал і посунув „Еспаньйолу“ проти течії. Линва під моєю рукою, на превелику радість, послабла, а рука на часинку занурилась у воду.

Зрозумівши, що час діяти, я вихопив з кишені ножа, розкрив його зубами й одне по одному почав перерізати волокна линви. Коли їх лишилося всього два, я зупинився, дожидаючи, коли порив вітру ще ослабить линву, щоб можна було її перетяти до кінця.

Увесь цей час із каюти лунали гучні голоси, але я, правду кажучи, так захопився своєю справою, що не звертав на них ніякісінької уваги. Тепер же, маючи вільну хвилинку, почав до них прислухатись.

Один голос належав стерничому Ізреєлові Гендсу, колишньому канонірові у Флінта. Другим співрозмовником був, безперечно, мій добрий знайомий у червоному ковпаку. Обидва, судячи з голосів, були добряче п'яні й пили далі, бо коли я саме прислухався, котрийсь із них з п'яницьким вигуком відчинив кормове віконце й щось пошпурив у воду = чи не порожню пляшку. А втім, вони не тільки пиячили, а й запекло сварилися. Лайка сипалась безперестану, і не раз мені здавалося, що ось-ось почнеться вже й бійка. Проте сварка на який час припинялася, голоси трохи тихшали, потім вона спалахувала по-новій, щоб за кілька хвилин ізнов стихнути.

На березі проміж дерев було видно полум'я великого табірного багаття. Хтось наспівував давню одноманітну матроську пісню, виводячи після кожного куплету такі занудні рулади, що можна було тільки подивуватись, як самому співакові не урветься терпець. Я частенько чув цю пісню в тому нашому плаванні й запам'ятав з неї такі слова:

Ніхто не вернувся додому гулять,

А вийшло їх в море аж сімдесят п'ять.

Я подумав, що ця журлива пісня цілком пасує до настрою людей, які зазнали таких тяжких втрат сьогодні вранці. Але з того, що я бачив на власні очі, знати було, що ці морські розбишаки такі самі бездушні, як і море, яким вони плавають.

Нарешті знову зірвався вітер. Шхуна здригнулася й посунулась до мене в темряві. Відчувши, як ослабла линва, я одним сильним рухом перетяв останні волокна.

Вітер мого човника майже не зачепив, і я раптом опинився під самісінькою провою „Еспаньйоли“. Шхуна стала повільно обертатися навколо своєї осі й попливла за течією. Я веслував щосили, остерігаючись, щоб вона мене не перекинула. Та шхуна все тягла човника за собою, і, не мігши відірватись від неї, я тільки повільно пересувався від прови її до корми. Зрештою, однак, пощастило таки відштовхнутися від небезпечного сусіди, але в останню мить мені попався в руки кінець кодоли, що звисав з корми. Я одразу ж ухопився за нього.

Чому я зробив це, не знаю, — мабуть, інстинктом). Та тільки кодола опинилася в моїх руках і я впевнився, що вона міцно прив'язана, мені раптом закортіло заглянути у віконце каюти.

Перебираючи руками кодолу, я підтягнув човника ближче до борту і з неабияким ризиком напівпідвівся й побачив стелю та частину каюти.

Тим часом шхуна і з нею мій човник прудко йшли за течією: ми вже порівнялися з багаттям на березі. Судно лунко „заговорило“, як кажуть моряки, себто почало з плюскотом розтинати хвилі, але чому пірати не здіймають тривоги, я зрозумів, аж коли зазирнув у віконце. Одного погляду мені вистачило, хоч я зі свого хиткого суденця й не міг довше роздивлятись. Гендс та його товариш зчепилися врукопаш і душили один одного за горло.

Я хутко сів назад на поперечку в човні, бо ще мить — і опинився б за бортом. В очах у мене все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя у тьмяному освіті закіптюженої лампи. Я навіть заплющився, аби очі швидше пристосувались до темряви.

Нескінченна балада на березі нарешті скінчилась, і поріділа ватага хором затягла пісню, яку я чув так часто:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Пий, і диявол тебе призведе до кінця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Задумавшись про те, що зараз коять ром і диявол у каюті „Еспаньйоли“, я раптом відчув поштовх: мій човник круто хильнувся і наче змінив курс. Швидкість течії якось дивно посилилась.

Я враз розплющив очі. Навколо плюскотіли, поблискуючи легким фосфоричним світлом, піняві гребінці дрібних хвиль. „Еспаньйола“, за якою на відстані кількох ярдів пливла моя душогубка, теж, здавалося, змінила курс. Я тьмяно бачив, як її щогли погойдувалися в темному небі. Та чим пильніше я вдивлявся, тим більше переконувався, що шхуну також почало відносити на південь. Я оглянувся на берег, і серце моє тьохнуло: багаття тепер палало якраз у мене за спиною. Отже, течія завернула під прямим кутом, тягнучи за собою і важку шхуну, і мого хиткого човника. Щораз бурхливіший і пінявіший потік усе прудкіше мчав нас через вузьку протоку в чисте море.

Нараз шхуна круто повернула градусів на двадцять щонайменше, і майже ту саму мить я почув один за одним два вигуки на борту. По трапу з капітанської каюти затупотіли ноги, і я подумав, що пірати припинили бійку, відчувши спільну небезпеку.

Я ліг на дно свого мізерного човника і здався на волю Божу. Вийшовши з протоки, ми неминуче попадемо в смугу ревучих бурунів, які швидко позбавлять мене всіляких клопотів. Та хоч смерті я не боявся, але не ставало духу глянути у вічі тій небезпеці,