Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Грей, що вискочив з блокгаузу слідом за мною, вбив на місці здорованя-боцмана, перш ніж той встиг отямитись після невдалого удару по мені. Другого пірата підстрелили біля бійниці в ту мить, коли він ціляв усередину блокгаузу; тепер він лежав на піску конаючи, пістоль ще курився в його руці. Третього в мене на очах уклав лікар. З чотирьох піратів, які перелізли через паркан, живим лишився тільки один: покинувши кортика на бойовищі, він хапався перелізти назад, аби уникнути неминучої смерті.
— Стріляйте! Стріляйте з будинку! — гукнув лікар. — А ви, хлопці, швидше під захисток!
Та на слова його ніхто не зважав, ніхто не стрельнув, і останній з нападників вільно собі переліз через частокіл і сховався, як і всі інші, в лісі. За хвильку нападницький гурт зник і біля блокгаузу лишилося лежати п'ятеро: четверо по цей бік огорожі й один ззовні.
Лікар, Грей і я кинулися всередину будівлі. Пірати, котрі ще живі, могли щохвилини повернутись туди, де вони покидали свої мушкети.
Коли пороховий дим розвіявся, ми побачили, як дорого коштувала нам перемога. Гантер лежав непритомний біля своєї стрільниці; у Джойса була прострелена голова, і він уже не ворушився. А посеред приміщення сквайр підтримував капітана; вони обидва були страшенно бліді.
— Капітана поранено! — сказав містер Трелоні.
— Пірати втекли? — запитав містер Смоллет.
— Хто міг, той таки втік, — відповів лікар. — Але п'ятеро з них уже ніколи не зможуть бігати.
— П'ятеро! — скрикнув капітан. — Ну, це вже краще. Вони втратили п'ятьох, а ми трьох; отже, нас тепер четверо проти дев'яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев'ятнадцятьох.[35]
Частина п'ята
МОЇ ПРИГОДИ НА МОРІ
Розділ ХХІІ
ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА МОРІ
Заколотники не поверталися і навіть припинили стрілянину з лісу. Вони „дістали свою пайку на сьогодні“, — як висловився капітан, і ми могли тепер узятись до власних справ і спокійно перев'язати поранених та приготувати обід. Незважаючи на небезпеку, сквайр і я заходилися куховарити на вільному повітрі перед блокгаузом, але навіть надворі ми насилу могли щось робити, так вражали нас голосні стогони наших поранених.
З восьми чоловік, що потерпіли в бою, живими зосталися тільки троє: той пірат, якого підстрелено коло бійниці, Гантер і капітан Смоллет. Перші двоє ледве дихали. Пірат помер під час операції, а Гантер так і не прийшов до пам'яті, попри всі наші зусилля. Він лежав нерухомо, важко хекаючи, так само, як постоялець-піратюга в нашому заїзді, коли його побив грець. Мушкетом йому розтрощило груди, а падаючи, він ушкодив черепа. Тієї ж ночі без жодного скрику чи стогону Гантер віддав Богові душу.
Щодо капітана, то хоч рани його були болючі, однак життю не загрожували, і жоден орган не був серйозно ушкоджений. Перша куля — Ендерсонова — пробила йому лопатку й трохи зачепила легені, а друга влучила в литку й порвала деякі м'язи. Лікар запевняв, що капітан безумовно одужає, але кілька тижнів він не повинен ні ходити, ні ворушити рукою і, по змозі, навіть не розмовляти.
Випадковий поріз у мене на щоці виявився просто дрібницею. Доктор Лівсі заліпив його пластирем і на додачу ще смикнув мене за вухо.
Пообідавши, сквайр із лікарем підсіли до капітана про щось порадитись. Коли вони набалакались, — а це вже було після полудня, — лікар узяв капелюха й пістолі, почепив до пояса кортик, поклав у кишеню карту, повісив через плече мушкета і, перелізши через частокіл з північного боку, швидко подався до лісу.
Ми з Греєм сиділи в протилежному кутку блокгаузу, щоб не чути розмови наших старших. Побачивши, що робить лікар, Грей так сторопів, що витяг люльку й забув її стромити знову в рот.
— Хай йому чорт! — вигукнув він. — Доктор Лівсі з глузду з'їхав, чи що?
— Не думаю, — відповів я. — 3 нас усіх він хіба останній з глузду з'їде.
— Може, воно й так, друзяко, — сказав Грей. — Але тоді виходить, що це в мене з клепками не гаразд, бо я нічого не розумію.
— А по-моєму, — зауважив я, — лікар просто щось надумав. І коли я не помиляюсь, він пішов на побачення з Беном Ганом.
Згодом виявилося, що я таки мав рацію.
Тим часом задуха в блокгаузі ставала нестерпною. Пісок на подвір'ї розжарився на полудневому сонці, і в голові моїй почали роїтися такі думки, які ледве чи додавали мені честі. Уявіть собі, що я почав заздрити лікареві, який іде собі лісом у затінку й холодку, слухає щебет пташок і вбирає приємний запах соснини, а я мушу пектися на цій жароті, коли одежа прилипає до гарячої смоли, бачити кров і трупи навколо себе. Отож мене пройняла така відраза до цього форту, що вона була майже впорівень до мого страху.
Поки я прибирав у блокгаузі й мив посуд, моя відраза дедалі більшала і мене щораз дужче проймала заздрість до лікаря. Нарешті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Помітивши, що мене ніхто не бачить, я зробив перший крок до своєї вихватки: напхав сухарями обидві кишені куртки.
Звісно, я був божевільцем, а задум мій — нерозважливим і страшенно небезпечним, але я поклав собі застерегтися, наскільки це було можливо. Цих сухарів мало вистачити мені щонайменше на добу. Потім я узяв два пістолі. А що кулі й порох були в мене раніше, то я відчув себе добре озброєним.
Сам по собі мій план був не такий уже й поганий. Я хотів дістатися піщаної коси, що відокремлювала зі сходу бухту від моря, знайти білу скелю, яку я примітив напередодні ввечері, і переконатись, чи не там сховано човен Бена Гана. Я й досі гадаю, що це, безперечно, варто було зробити. Але, знаючи певно, що мене не відпустять з блокгаузу, я вирішив утекти крадькома. Ну, а коли чинити в такий спосіб, то й сам добрий намір цим перекреслюється. Та що ж, як я був тільки хлопчаком і затявся на своєму!
Невдовзі й нагода випала для втечі,
