Лабіринт - Кейт Мосс

— Оріано! — жалісно завив Конґос. Його голос ставав високим усякий раз, коли він починав кричати. — Відчиняй двері, негайно ж!

— Маєш залишитись і сам усе побачити, — промуркотіла Оріана і, нахилившись, поцілувала чоловіка у груди, у його пружний живіт і трохи нижче. — А тепер ти повинен зникнути. Навіть він не може залишатися на вулиці постійно.

Коли вона впевнилася, що її коханець захований у безпечному місці, то навшпиньки підійшла до дверей, безшумно повернула ключ і побігла назад до ліжка, затягуючи навколо запону.

— Оріано!

— Мужу, — відповіла вона ображено, — немає жодної причини так репетувати. Тут відчинено.

Зовні щось завовтузилося, потім двері відчинились і з грюкотом зачинилися. Її чоловік увірвався до кімнати. Вона чула, як брязнув метал об дерево, коли він поставив свою свічку на стіл.

— Ти де? — крикнув він роздратовано. — І чому тут так темно? Я не налаштований гратися з тобою.

Оріана посміхнулася. Вона простяглася на подушках, дещо розвівши ноги, і заклала свої гладенькі голі руки за голову, бажаючи, щоб ніщо не викликало підозри в її чоловіка.

— Я тут, мій мужу.

— Двері не були відчинені, коли я вперше спробував увійти, — провадив Конґос сердито. Потім він підійшов до ліжка та, відгорнувши запону, безмовно закляк.

— Ну, ти, мабуть, штовхав їх... не досить сильно, — промовила вона.

Оріана спостерігала, як його обличчя побіліло, потім почервоніло й стало темно-багряним. Очі ледве не повилазили з орбіт, а рот широко розтулився, коли він глянув на її повні високі перса з темними сосками, на її волосся, розсипане навколо по подушці, неначе клубки звивистих змій, на вигин її тонкої талії та невелику округлість її животика, на трикутник маленьких чорних кучерів між стегнами.

— Ти що собі дозволяєш? — заверещав він. — Негайно прикрийся.

— Я спала, мій мужу, — відповіла Оріана. — А ти мене розбудив.

— Я тебе розбудив? Я тебе розбудив, — пролепетав Конґос, — ти спала, як... отак?

— Сьогодні дуже спекотна ніч, Жане. Чому я не можу дозволити собі спати так, як мені кортить, наодинці у своїй кімнаті?

— Будь-хто міг зайти й побачити тебе такою. Твоя сестра, твоя служниця Гіранда, та будь-хто!

Оріана поволі сіла й глянула прямісінько на нього, крутячи пасма волосся в пальчиках.

— Будь-хто? — сказала вона саркастично і додала крижаним тоном: — Я відіслала Гіранду геть, бо більше не потребую її послуг.

Вона бачила, що він би й хотів відвернутися, але не міг. У його висохлій крові однаковою мірою нуртували жага й відраза.

— Будь-хто міг зайти, — повторив Жан, але цього разу менш упевнено.

— Можливо, ти й маєш рацію, але ніхто не зробив цього. Крім тебе, мій мужу, звичайно.

Вона вишкірилась, як кішка, готова до нападу.

— А зараз, коли ти вже тут, може, розкажеш мені, де був?

— Ти ж знаєш де, — відрубав той. — На Раді.

— На Раді? — знову посміхнулась вона. — Весь цей час? Рада завершилася задовго до того, як стемніло.

— Це не ти мене нині маєш підозрювати, — спалахнув Конґос.

Оріана звузила очі.

— Заради Всевишнього, ти ж шанована людина, Жане. «Це не ти маєш нині...» — її міміка була такою виразною, що обоє чоловіків здригнулися.

— Ну ж бо, Жане, скажи мені, де ти був? Можливо, обговорював державні справи? Чи, можливо, ти був зі своєю коханкою, га, Жане? У тебе є любаска, захована десь у стінах замку?

— Як смієш ти зі мною отак розмовляти? Я...

— Інші чоловіки розказують своїм дружинам, де вони були. А ти чому ні? Мабуть, усе-таки є якась причина не робити цього.

Тепер Конгос уже кричав:

— Інші чоловіки мусять навчитися тримати язики за зубами. Це не жіноча справа.

Оріана повільно перелізла через ліжко до нього.

— Не жіноча справа! — гримнула вона. — Хіба?