Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк
Але Степан розгнівався не на жарт. Він майнув у ходову рубку. Та відразу й повернувся.
— Шарашкін Кнопку не відпускає! — лютував. — Хоч кілок йому на голові теши. Завів своєї: «Не маю права!» — і все.
— Правильно сказав — нічого людей одривати від роботи.
— Дуже ти розумний став, Васько! Чи не копра на тебе подіяла?
— Ти б краще словечко за мене закинув, баламуте, — огризнувся я. — Нехай дозволять стояти вахту.
— Тобі?
— Звичайно, мені.
— Не сміши, Гайовий, людей і не удавай із себе Маресьєва, — відрубав Очеретний. — Нога поки що болить? От сиди й не рипайся.
Ми пливли ніч, і другу, і ще кілька днів.
Перед екватором, а потім і коли його перетнули, зупинилися. Ліворуч лежав, витягнувшись на сотні кілометрів з півдня на північ, архіпелаг Гілберта. На рифах південної, приекваторіальної частини, що ними оточені острови Кінгсмілла, океанологи взяли проби забортної води та планктону. Тепер збиралися брати і біля атолів Абемама та Маїана, на ноль градусів двадцять п'ять мінут північної широти.
Опустили батометри, трал Сігбсі й драгу.
Глибини були незначні — всього понад тисячу метрів, і трал та драга незабаром принесли багатий улов: стулки черепашок, зуби велетенської акули, схожі на виноградні грона згустки залізо-марганцевої конкреції, уламки коралів.
Усе те відразу ж забрали в лабораторії.
Раптом з динаміка почувся схвильований голос.
— Професора Івана Васильовича Цибу просять негайно прийти в радіологічну, — повторив по «спікеру» вахтовий штурман.
Такі виклики в океані не дивина. Та цього разу в голосі штурмана бриніла неабияка тривога.
«Чи не трапилось чогось?» — подумав я і вийшов на палубу.
Коло радіологічної лабораторії, перемовляючись, стояли океанологи. Борис Козін схилився над кулем трала і щось показував товаришам.
За мить з горішньої палуби спустився начальник експедиції.
— Що тут у вас скоїлося? — кинув він.
Козін показав на те, що було всередині куля.
Коралова галузка, яка там лежала, відростками зачепившись за вічка сіті, нагадувала розчепірені пальці тендітної дитячої долоні.
— Ось, Іване Васильовичу, корал, — пояснив Козін. — Він, як і решта улову трала Сігбсі та драги, радіоактивний.
Підійшов капітан, штурмани. На палубі зібралися учасники експедиції.
— Попіл смерті ліг і тут, — хтось сумно мовив.
— Не розумію, — озвався інший. — Маршаллові острови, звичайно, недалеко, але на них тепер ядерні випробування не проводять. Так звідки ж узявся цей попіл?
— А ви що, колего, вважаєте — продукти радіоактивного розпаду зникають одразу й безслідно? — суворо глянув на нього професор. — Ні, товариші, це якщо не попіл од теперішніх ядерних випробувань, проведених на острові Різдва, що в архіпелазі Центральних Полінезійських Спорад, так давні відголоски Бікіні.
— Але ж ми нічого подібного на попередніх станціях не зустрічали, — втрутився в розмову напарник Козіна гідролог Боженко.
— Не зустрічали, якщо не брати до уваги ділянку коралових рифів на Фунафуті,— відповів Іван Васильович. — Ну, та ще район біля Палау, де працював «Гідролог». До речі, попіл від атомного гриба, який, піднявшись у небо, руйнується, не обов'язково суцільно покриває довколишню місцевість. Все залежить од сили й напрямку вітру. В одному місці, навіть поряд з епіцентром, радіоактивність може бути набагато нижча, ніж за сотні кілометрів від нього. Але і в першому і в другому випадку, — вів далі професор, — загроза для всього живого, насамперед для людини, явна: що не знищує проникаюча радіація чи ударна хвиля, доконує попіл смерті, і — навпаки. Радіоактивні частки, підняті вибухом в атмосферу, залишаються там на місяці та роки, поки не осядуть на землю і води. Це стосується і найбільш небезпечних — стронцію дев'яносто з періодом напіврозпаду понад дев'ятнадцять років та цезію сто тридцять сім, який розпадається аж через три з гаком десятиліття. І порятунку від них, на жаль, немає: ні мешканцям далеких островів, ні тим, хто живе у великих містах. Якщо, скажімо, стіни легких тубільних хижин для проникаючої радіації не завада, то наші цегляні будинки її все-таки частково затримують. Але… але — після того, як цегла опромінилася, вона сама стає джерелом радіації. На довгі роки! А стронцій, що, як і кальцій, ви знаєте, бере участь в обміні речовин людського організму й відкладається у кістках, неймовірно підступний: викликана ним променева хвороба й рак кісток упродовж багатьох літ можуть залишитися непоміченими. Це видно на прикладі хоч би тих, хто був у серпні сорок п'ятого в Хіросімі й Нагасакі: помирали вони не відразу, а лише через дев'ять-десять років. Я вже не кажу про мутацію[28] й генетичну смерть, викликану атомним вибухом. Відомо, що незначна, тобто не смертельна, доза радіації клітини в нашому організмі не вбиває, а лише змінює їх. Зміна ця — не гірша, внаслідок чого з'являється анемія, сліпота, гемофілія[29] та деякі форми слабоумства.
— Іване Васильовичу, — озвався я, — ми з Очеретним на Фунафуті жили в одній палаті з тубільцем Менеуа, в якого на тілі були якісь білі плями. Менеуа сказав, ніби плями з'явилися після того, як він на риболовецькій шхуні «Татсу-мару» в районі Маршаллових островів потрапив під дощ.
— Все вірно, — відповів професор. — Ваш знайомий став жертвою американських атомних ігрищ: і білі плями — альбінізм, і невигойні виразки на тілі — то наслідок опромінення. З кров'ю у нього, я певен, теж не все гаразд. Але хто про це знає на віддалених островах!
— Значить, порятунку ніде немає,— втрутився в розмову механік Янковський. — Найкраще відразу закутатися білим простирадлом й повільно повзти на кладовище!
Пирскнув смішок, але раптово замовк — кожен