Північна Одіссея - Джек Лондон
Через два тижні Расмунсен подолав Чилкутський перевал з трьома запряжками, по п'ять собак у кожній. Одну вів він сам, решту вели за ним двоє індіанців-погоничів. Біля озера Марш вони відкрили сховище і завантажили яйця на нарти. Але битого шляху ще не було. Расмунсен першим ступив на лід, і йому довелося втоптувати сніг та продиратися крізь затори на річках. Він часто бачив позаду дим від багаття, що тонкою ниточкою висів у чистому повітрі, і дивувався, чому люди його не наздоганяють. Він був чужинцем у цій землі й не розумів, у чому річ. Не розумів він і своїх індіанців, коли вони намагалися це пояснити» Для них ця дорога була тяжким випробуванням, та якщо вранці вони починали ремствувати і відмовлялися йти далі, Расмунсен гнав їх уперед, погрожуючи револьвером.
Провалившись під лід біля порогів Білого Коня, він знову відморозив собі ногу, що стала дуже вразливою до холоду після першого обмороження, й індіанці гадали, що він зляже. Проте він пожертвував однією ковдрою і, зробивши з неї величезний мокасин, схожий на відро, таки пішов за передніми нартами. Це була найтяжча праця, й індіанці почали поважати його, хоча й стукали пальцем по лобі та багатозначно хитали головами у нього за спиною. Якось уночі вони спробували втекти, але свист куль, що лягали у сніг, повернув їх назад — невдоволених, проте покірних. А після цього, як справжні чилкутські дикуни, вони замислили вбити Расмунсена; та він спав сторожко.
мов кіт, і слушна нагода не траплялася ні вдень, ні вночі. Індіанці часто намагалися пояснити йому, що означає той димок позаду, але він нічого не втямив і лише почав ставитися до них іще більш підозріливо. А коли вони ставали надто бундючними чи ухилялися від роботи, він швидко вгамовував їхній запал, показуючи револьвер, який завжди мав напохваті.
Отак воно й тяглося — люди бунтували, собаки дичавіли, дорога віднімала останні сили. Він боровся з людьми, що хотіли його покинути, боровся із собаками, відганяючи їх од яєць, боровся з льодом, з морозом, з болем у нозі, що ніяк не загоювалася. Струп на рані тріскався від морозу, і зрештою на нозі утворилася виразка, в яку можна було всунути кулак. Вранці, коли він уперше ступав усією вагою на цю ногу, йому ставало млосно, і він був на межі непритомності; та протягом дня біль вщухав і повертався тільки вночі, коли він заповзав під ковдру і намагався заснути. І все ж таки цей колишній клерк, що просидів усе життя за письмовим столом, нині працював тяжче від індіанців. Навіть собаки знемагали раніше, ніж він. Та сам Расмунсен майже не усвідомлював, скільки йому доводиться працювати й страждати. Він був чоловіком об одній думці, й тепер ця думка полонила його. На поверхні його свідомості був Доусон, у глибині — тисяча дюжин яєць, і десь на півдорозі між ними блукало його «я», силкуючись звести ці два предмети докупи в одній сяючій точці. Цією точкою були п'ять тисяч доларів — завершення однієї ідеї й відправний пункт для нової, хоч би в чому вона полягала. За межами цієї точки він поводився як автомат. Був байдужий до всього довкола, бачив усе^ непевно, наче крізь скло, й не думав про те, що бачить. Його руки працювали з бездумною точністю машини; так само працювала й голова. Вираз його обличчя став таким напруженим, що лякав навіть індіанців, і вони дивувалися з цього чудного білого, що зробив їх своїми рабами і примушував рвати жили у дурній роботі.
Потім, коли вони підійшли до озера Ле Барж, холод небесного простору знову вразив незахищену точку планети, і мороз сягав нижче шістдесяти градусів. Ідучи з відкритим ротом, щоб легше було дихати, Расмунсен застудив легені, і далі його всю дорогу мучив сухий, болісний кашель, що посилювався від диму вогнищ і тяжкої праці. На річці
Тридцятої Милі він натрапив на великі ополонки, прикриті оманливими крижаними містками, обведені вузеньким кільцем нового льоду, що був хитким і ненадійним. На цей лід не можна було покладатись, але Расмунсен пішов навмання, підганяючи револьвером своїх нерішучих супутників. Проте на крижаних містках, хоч і прикритих снігом, ще можна було ризикувати. Вони переходили ці містки на лижах, тримаючи в руках довгі жердини на той випадок, якщо крига провалиться, і, перебравшись на той берег, кликали собак. І саме на такому містку, де порожнина у льоду ховалася під снігом, загинув один з індіанців. Він зник у воді швидко й безслідно, як ніж у сметані, і течія відразу затягла його під лід.
Тієї ж ночі, при блідому місячному світлі, втік товариш загиблого. Расмунсен даремно тривожив нічну тишу пострілами з револьвера — зброї, яку він застосовував скоріше спритно, ніж вправно. За тридцять шість годин індіанець дістався поліцейського поста на річці Великого Лосося.
— Це… це… смішна чоловік, — як ви казати? Клепки у голові немає, — пояснював перекладач здивованому капітанові. — Га? Так, так, божеволіти, сильно божеволіти. Яйця, яйця, весь час про яйця — розумієте? Скоро буде тут.
Минуло кілька днів, і Расмунсен прибув до поста на трьох нартах, зв'язаних докупи, і з усіма собаками в одній запряжці. Це було дуже незручно, і там, де дорога була погана, він мусив переганяти нарти по черзі, хоча ціною» геркулесових зусиль примудрявся вести їх заразом. Він анітрохи не змінився в лиці, коли капітан сказав йому, що індіанець пішов у Доусон і тепер, мабуть, перебуває десь між Селкірком і Стюартом. Не зворушила його і звістка про те, що поліція проклала шлях до Пеллі; він уже досяг того фаталістичного стану, коли всі повороти долі — байдуже, добрі чи лихі — сприймаються як належне. Та коли йому сказали, що в Доусоні панує страшний голод, він усміхнувся, запріг собак і рушив далі.
Уже на наступній зупинці розкрилася загадка диму. Відтоді як на річці Великого Лосося почули, що до
