Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

— Вистачає, хвалити бога, — підтримала Степанівна — Десять буханців білого хліба можна купити. Куди та-ам! А бувало ж, давно ото — згадаєш… Та що та-ам! Аж тужно: чоловікові чоботи, твого дідуся чоботи, Люсю, віддала за буханець…

— А коли це було? — спитав Толик, здивовано звівши бровенята.

— У громадянську війну. Давно. Вас і на світі не було. Боронь вас боже від такого.

Толик вражено дивився на Люсю і на Степанівну: для нього зовсім було незрозуміло, як де так, щоб тато й мама не жили з дітьми і щоб колись хліб купували за чоботи.

Степанівна глянула на нього й угадала його думки:

— Та й поїхати нам не можна: квартиру ж бо треба берегти… бо заберуть… Тепер ось і цю треба берегти, поки приїде Іван Іванович. Аякже! Само собою: ми ж сосіди з Іваном Івановичем.

Бім придивився до Степанівни й здогадався: Іван Іванович є! Але де він? Шукати, треба шукати. І він почав проситися, щоб його випустили. Та його бажання не задовольнили. Він ліг коло дверей і став чекати. Здавалося, ніхто з присутніх йому не потрібен. Чекати! — ось мета його існування. Чекати і чекати.

Толик помітив, що бабуся Степанівна говорить неправильно — «сосіди», але тепер, на відміну від першої зустрічі, змовчав, бо він уже поважав бабусю, хоч і не міг би сказати, за що, коли б його спитати про це. Так просто — Люсина лагідна бабуся. Ось Бім, любить же він Степанівну. Толик так і спитав:

— Бімко, ти любиш бабусю Степанівну?

Бім не тільки знав імена усіх, не тільки знав, що без імені не існує; жодної істоти, навіть звичайного шолудивого собаки, але він слухняно виконував, коли діти наказували, чиї капці треба принести. Він і тепер, по очах Толика і Степанівни, по її усмішці, зрозумів, що мова йде саме про неї, тому підійшов і поклав їй голову на коліна.

Степанівна раніше була байдужа до собак (собака, то й собака, велике там діло!), а Бім змусив її любити, змусив своєю добротою, довір'ям і вірністю своєму другові-людині.

Теплі і милі оці чотири істоти в чужій квартирі — три людини та один собака. У Степанівни на душі було також тепло й спокійно. Що ще треба на старості!

Потім, згодом, через багато років, Толик буде згадувати оці надвечірні години із ясно-бузковим вікном. Буде. Звичайно, буде, якщо його серце залишиться відкритим для людей і якщо п'явка недовір'я не присмокчеться до його серця… Але того разу він похопився:

— Мені на дев'яту треба додому. О дев'ятій — спати, точно. Завтра я тобі, Люсю, принесу альбом для малювання і чеські кольорові олівці — в жодному магазині таких ні за гроші, ні за чоботи не купиш. Закордонні!

— Справді?! — зраділа Люся.

— А ти хоч татові сказав, куди ходиш? — спитала Степанівна.

— Ні-і. А що?

— Треба сказати. Аякже, Толику? Неодмінно.

— Він же не питає. І мама не питає. Я на дев'яту завжди вдома.

Коли Толик ішов додому, Бім дуже, дуже просив, щоб випустили, та марні були благання. Його берегли й жаліли, не догадуючись, як він страждав і тужив за другом, хоч і любив їх.

Наступного дня Толик не прийшов. А Люся так ждала його з альбомом і олівцями, яких не буває в магазинах і які не купити за гроші. Так ждала! Вона й Бімові повторила кілька разів:

— А Толика немає. Толик не йде.

Бім, звичайно ж, зрозумів, чого вона непокоїться, та й час, коли приходив Толик, уже минув, тому він разом з Люсею зазирав через вікно на вулицю і нетерпляче ждав його.

Але Толик не з'явився.

«Сказав батькові», — подумала Степанівна, а вголос вимовила:

— Ось тобі й собака… Погано буде нам без Толика. Хто ж водитиме Біма?

У Люсі стислося серденько, воно віщувало щось лихе.

— Погано. — тремтячим голосом згодилася вона.

Бім підійшов до неї, дивився на долоньки, що затулили личко, і стиха проскавулів (не треба, мовляв, Люсю, не треба). Він пам'ятав, як у Іван Іванович, сидячи за столом і спершись ліктями, іноді так само затуляв долонями обличчя. Це було погано — Бім знав. Бім завжди у таких випадках підходив до нього, а хазяїн гладив йому голову й говорив: «Спасибі, Біме, «спасибі». Ось і Люся також: відняла долоньку від обличчя й погладила Біма по голові.

— Ну от і все, Люсенько, от і все. Нащо й плакати? Толик прийде. При-ийде, не турбуйся, дитинко. Толик прийде, — втішала бабуся.

Бім підшкутильгав до дверей, нібито хотів сказати: «Толик прийде. Ходімо пошукаємо його».

— Проситься, — сказала Степанівна. — Я вже почала розуміти його. І не водити не можна — живе ж бо…

Люся трохи підняла вгору підборіддя і, чого не було досі, промовила твердо:

— Я поведу сама.

Степанівна раптом помітила: дорослішає дівчинка не щоднини, а щогодини. І їй також гірко стало, що Толик не прийшов.

… Дівчинка з собакою ішла вулицею. Назустріч — троє хлопчаків.

— Дівчинко, дівчинко, — заторохтів один з них, рудий Коноплястик, — собачка в тебе — чоловічого чи жіночого роду?

— Дурень! — коротко відповіла Люся.

Усі троє оточили Люсю з Бімом, а вона ладна була заплакати від першого в її житті хамства. Але, побачивши, що шерсть у Біма на холці здибилася і він нахилив голову, раптом посміливішала й різко крикнула:

— Ану, геть звідси!

Бім так гавкнув, так рвонувся, що всі троє так і сипонули врізнобіч. А Коноплястик, відбігши та образившись за свій власний страх, закигикав по-чаїному:

— Е! Е! Дівчисько