Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
— Мені це байдуже, — відповіла лікар. — На пункт! — додала вона ще суворіше, ніж досі.
Тепер наклепник регулярно мав ходити на уколи в певні дні й години. Мало приємного, вскочив у халепу: пес — за зад, а лікарі — в живіт.
А далі було так.
Як уже вони зійшлися з тією Тіткою — невідомо, але якось зійшлися. Може, вони були знайомі давно (мабуть, так воно й було), але того дня вони зустрілися на вулиці. Такі вгадують одне одного, як кулик кулика, дурень дурня, а наклепник наклепника. Отож зійшлися і розговорилися. З'ясувалось, що він кривобочиться від укусу собаки з чорним вухом.
— Та я ж його знаю! Їй-богу, знаю! — схропнула Тітка. — І мене кусав.
Сірий же знав, що вона бреше, одначе сказав так:
— Я особисто написав заяву, щоб його спіймали й знищили. Так підказує мені совість.
— І правильно підказує! — з піднесенням підтримала Тітка.
— А ви також напишіть… якщо, звичайно, ви чесна людина.
— Я? Я не відступлю!
І вона того ж дня понесла заяву туди ж, у ветеринарний пункт. У глибині душі Сірий думав (сам собі думав): «Якщо збрехала, то нехай-но й тебе лікарі — у животик!» Він не любив, коли йому говорили неправду, і пишався цим. Ну, Тітка також вскочила у халепу: горланила, лаялась, брехала, як то вже потрібно було їй, зокрема про те, що ранка була невеличка і вже загоїлась, тицяла пальцем у старий рубець на руці і ще кричала, що вона, як чесна радянська жінка, написала задля користі справи, а її за це карають у живіт.
Дивно, але чомусь її відпустили, записавши адресу, й сказали, мовляв, заїдемо завтра додому, щоб з'ясувати все.
Як там уже було, тільки Тітка зненавиділа Біма лютою ненавистю. Сірого — також, але трохи менше, хоч він і підвів її під монастир.
У зв'язку з такими двома заявами через два дні в обласній газеті з'явилося оголошення:
«Є підстава вважати: собака, безпородний сетер, вухо чорне, кусає перехожих. Усіх, хто знає його місцеперебування, а також тих, кого він укусив, просимо сповістити на адресу… для його спіймання, щоб зробити аналіз і запобігти можливим наслідкам. Громадяни! Бережіть своє здоров'я і здоров'я інших — не мовчіть…» і т. д.
В найближчі дні негайно посипалися листи читачів. В одному з них повідомлялося:
«…(такого ось числа і місяця цього року)… біг собака в бік вокзалу (безпородний сетер, вухо чорне), він не розбирав нічого і чухрав напрямки; так здорові духом собаки не бігають — напрямки чи навскоси через площу, а обминають перешкоди чи об'єкти, що трапляються на шляху. Хвіст був опущений вниз, і морда була справді опущена вниз. Вищезгаданий собака (безпородний сетер, чорне вухо), цілком небезпечний, може вкусити всякого громадянина Радянського Союзу і навіть іноземного туриста, які є, а через те треба його зловити й ліквідувати без будь-яких досліджень, про які згадано в оголошенні вашої шанованої нами газети».
Під петицією стояло дванадцять підписів.
Були й інші листи (усіх не згадаєш). Ну, наприклад, такий: «Точнісінько такий собака, але без чорного вуха, біг теж навпрямки…» Або: «Місто запруджене собаками, а який з них скажений, зрозуміти не можна ніяк». Або: «І зовсім той собака не скажений, ви самі скажені, витинари». Або: «Якщо облвиконком не може поставити на широку ногу організацію спланованого, розрахованого на роки, знищення собак, то куди ми йдемо, товаришу редактор? Де план? Де дійова критика і чому ви до неї не прислухаєтесь? Адже хлібини ми вміємо пекти, а ось оберегти здоров'я трудящого громадянина — кишка тонка. Я — чесна людина і ріжу завжди у вічі саму матінку-правду. І не боюсь я нікого, до речі. А ви подумайте над цими моїми словами. У мене вже терпець увірвався: пишеш, а ніякого пуття».
Загалом, листів було так багато, що розгорнулася дискусія, після якої з'явилась редакційна стаття «Том у квартирі», де наводилися витяги з листа доцента педінституту. Той доцент був одвертим собаконенависником. Чому це так, важко здогадатися, але виховне значення для дітей та юнацтва його висловлювання мало величезне: якщо вони зрозуміють його правильно, то з дитинства душитимуть собак, дбаючи про здоров'я трудящих, а на людину, яка тримає собаку вдома, колективно й дружно кричатимуть на вулицях: «Ледащо!» (таким словом обізвав доцент людей, що люблять собак), «Нетіпаха!» (теж творчість того самого доцента).
Як уже було сказано вище, усіх листів перелічити просто неможливо, але один усе-таки наведемо, останній. Він складався з двох рядків. Читач просто запитав: «А якщо на обох вухах чорне — бити?» То був читач-практик, далекий від абстрактного сприйняття світу. Проте цей лист не потрапив ні в статтю, ні взагалі на сторінки преси й навіть залишився без відповіді. Тільки подумати! Яка неповага до запитів людини, що пропонує свої послуги.
Є, є ще читач співчутливий, не перевівся, хвалити бога. Такий читач не промине можливості висловитись і затаврувати. Отак і в нашій пригоді: Біма шукали вже по всьому місту, зганьбили доброго собаку. А за віщо? Хай, хай він, скажімо, вкусив, — це правда, а обставини цього укусу й те, що він скажений, — це цілковита неправда. Дбайливий читач сплутав усе це разом не зі своєї вини: він не передбачив наклепу, а в нього хоч і короткі, та зате міцні ноги.
Але редактор своєчасно помітив, що дискусія ця — стихійна, викликана, очевидно, вкушеною людиною, дискусія зовсім не організована, а самопливна. І він учинив мудро — дав оголошення нонпареллю (тим шрифтом, якого ніколи не пропустить уважний читач): «Собака — Чорне вухо — спійманий. Редакція припиняє дискусію на цю тему. Рукописи не повертаються».
Редактор той був гуморист, чого «читач-борець» терпіти не може.
Але то була неправда: Біма ніхто не піймав. Просто Толик, довідавшись у школі про оголошення, знайшов надвечір квартиру ветлікаря, подзвонив, а коли, йому відчинили, сказав:
— Я — від Чорного вуха, від Біма…
З'ясувалось питання негайно: наступного дня Толик
