Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон

— Запас до четверга треба зробити сьогодні. Я не люблю залежаного м’яса. Он, дивись, який гарний бичок походжає пагорбом, — сказав я.

— Ні, тільки не цей, до нього добрячих півмилі. Доведеться тягти м’ясо в табір. Краще зачекаємо: олені самі приблукають до нас.

І ми чекали, поки їжа сама прийде до нас додому.

Свіжа оленятина, та ще й уміло приготована, ні з чим незрівнянна, ідеальний же спосіб її приготування — смажити над відкритим вогнем. Мисливці кажуть:

М’ясо з пательні — жорстке, як підошва,

У казані — теж не надто смачне,

А від смаженини — ніхто не відтягне!

Як же засмажити м’ясо на вогні без постійного пильнування? На Півночі я винайшов дуже просте пристосування та пропоную всім мандрівникам ним скористатися.

Шматок м’яса, нога наприклад, підвішується на дроті. До верхнього кінця дроту кріпиться дерев’яна лопатка або пласка тріска та прив’язується шнурок — сюди гаряче повітря вже не доходить. Вітер рухає лопаткою, вона скручує шнурок, який по тому знову розкручується. Система діє безвідмовно, не вимагає втручання людини. М’ясо крутиться, мов на рожні, та засмажується чудово.

Загалом, жили ми розкішно.

Ця земля створена для пасовиськ. Місце останнього табору чимось нагадувало Техас — відкриті трав’янисті рівнини, окремі піщані виходи, схили пагорбів, порослі деревцями, а далі — суцільні зарості низеньких чагарників. Різниця лише в тім, що тут своя рослинність: верба, карликова береза, ялинник, багнець — і все навколо дуже яскраве, насичених барв. Смарагдова зелень тутешніх берегів викликає в пам’яті західний берег Ірландії.

НЕВІДОМІСТЬ

Восьмого серпня ми стали табором біля затоки Пірамід на західному березі озера Касба, названого так за п’ять високих конічних куп каменів льодовикового походження, розкиданих уздовж берегів. На вершині одного з них я залишив пам’ятний знак — шестифутовий стовп, складений із великих каменів.

Дев’ятого серпня минули дуже важливий для нас мис, котрий я назвав Тиррелл-Пойнт, і потрапили в невідомість — на цьому місці закінчилася карта Тиррелла. Втім, була в мене схематична карта Джорджа Бека 1834 року, складена поспіхом, у складних умовах. По ній майже неможливо було визначити особливості ландшафту.

Наступного дня я досліджував східну затоку озера Клінтон-Колден і виявив притоку, названу мною Лорі-Рівер. Неподалік від її устя я склав піраміду з каменів, закріпив на ній згори роги карибу і написав: «Е. Томпсон Сетон, серпень 1907».

Майбутні дослідники озера Клінтон-Колден виявлять, що Конічна височина на східному березі — дуже примітна риса ландшафту. Це — льодовикова морена, яка піднімається на 50 футів над берегом, котрий, у свою чергу, підноситься над озером ще на сто футів. Конічну височину видно з будь-якої точки озера.

Шлях наш тривав — день за днем.

Часом нас затримував зустрічний або штормовий вітер, але ми надолужували втрачене в штиль, який завжди встановлювався до вечора.

Ми проходили по 30–35 миль протягом дня, зваблені жагою відкриттів і знань. «Я повинен побачити, що там, за гребенем гори; я повинен переконатися, що це справді острів; можливо, з цієї точки я побачу озеро Ейлмер, стада карибу або навіть вівцебиків». Наша допитливість винагороджувалась, і майже завжди найнесподіванішим чином.

Одного разу біля озера Кревел переляканий старий Уїзо з’явився в табір зі звісткою — він бачив віддаля людину! «Людина» в цих краях означає «ескімос», а з ними в індіанців давня ворожнеча, ескімоси вселяють у них жах.

Ми так і не дізналися правди. Уїзо, гадаю, помилився.

Разів два з берега чулося протяжне виття тундрового вовка.

Не минало й дня, щоб ми не побачили кількох оленів.

Більшість карибу-одинаків траплялася нам на маленьких островах. У шести з тих, за котрими спостерігали доволі зблизька, було зламано ногу. Це — очевидний доказ недавньої навали мисливців, але найближчі індіанці жили за двісті миль на південь, а найближчі ескімоси — за триста на північ. Були всі підстави припускати, що, крім нас, на цих величенних територіях людей не було, а ми оленям ніг не ламали. І кожного з восьми вбитих нами карибу давно з’їдено.

В оленів у цих краях є лише один небезпечний ворог — тундровий вовк. І що більше я про це думав, то більше утверджувався в думці, що карибу ламали ноги, рятуючись від вовків.

Яким чином? У всіх шести випадках, очевидно, відбувалося те саме. Олені такі прудконогі, що вовкам на рівнині їх не догнати, і тоді вони вдаються до хитрощів — оточують оленів і женуть їх скелястою місцевістю або до урвища. Олень розбивається або калічиться. Карибу зі зламаною ногою знає, що єдиний шанс на порятунок — добутися до води. Там він у безпеці. Олені — чудові плавці, й вовки навіть не намагаються їх переслідувати на воді. Олень-каліка знаходить притулок на острові та спокійно живе там, поки кістка не зростеться, або — буває і таке! — поки не замерзне озеро, тоді він знову виявиться у владі свого смертельного ворога.

Цих шістьох карибу можна було вважати пацієнтами в лікарні природи, і наше шанобливе поводження, сподіваюся, не зіпсувало їхнього мінливого уявлення про рід людський.

На острові, названому мною Сова і Заєць, ми вперше побачили полярну сову та зайця-біляка.

У цих краях коли помітиш дерево, миттю розумієш, що це не дерево, а роги оленя. Надзвичайно гіллясті роги ми бачили на острові біля устя річки, яка впадає в озеро Ейлмер. Висаджуючись на берег, я прихопив фотоапарат. Олень лежав на відкритій місцині, але за двадцять кроків від нього ріс хирлявий чагарник. Я підповз до цієї природної схованки та зробив перший знімок. Потім розпластався на землі так, що майже злився з нею, та підкрався ще ближче. Клацання фотоапарата насторожило оленя. Він підвівся, потяг носом повітря й знову ліг — надав мені можливість зняти його ще раз. Я витратив фотопластинки й підвівся на повний зріст. Олень утік, ледь накульгуючи, — видно, і він, як інші скалічені карибу, перебував тут на лікуванні.

Щоразу, коли я бачив карибу, відчував трепет.

— Дивися, карибу! — ці слова завжди вимовлялися нами з хвилюванням і радістю, і не було випадку, щоб ми не відчули щасливого задоволення від думки — нашої мети досягнуто!

ОЗЕРО ЕЙЛМЕР

Ми вирушили в дорогу 12 серпня, наступні два дні пливли на захід у пошуках озера. Вранці 15 серпня досягли західної точки найвіддаленішої з досі досліджених нами заток і стали табором