Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Але найдивовижнішим для Івася відкриттям було те, що сліди — всі сліди — і свіжі, й старі! — обривалися за кілька кроків од заростів малини. І обривалися вони в дуже несподіваний спосіб. Дійшовши до цього місця, Пластун щоразу зупинявся, розвертався — ніби крутився на одному місці, тоді робив крок правою ногою… І все. І зникав. Ліва нога на землю вже не ставала. Причому слід цього кроку правою ногою був значно глибший, ніж решта слідів. Він відрізнявся від інших і ще одним: був трохи причовганий не ззаду, від п’яти, а спереду, від носка.
Іншими словами, тут Пластун відштовхувався правою ногою і стрибав. Та куди? За півтора кроки від цього місця стояв високий — вище Івасевого зросту — паркан, а перед ним — зарості кропиви, аніскільки не пошкоджені. Якби дурник усе життя тільки стрибав і стрибав, розвиваючи свою праву ногу, то все одно не навчився б перестрибувати через такі високі паркани, та ще й з такої відстані. Але ж кудись він справді подівся! І вже вдруге!
Сестри
Після того як за Пластуном зачинилися двері, діти довго мовчали. Лисий не відводив очей від клямки, ніби чекав, що дурник зараз повернеться. Йому стало гидко. Так завжди буває, коли про людину довідуєшся щось бридке й ганебне.
— Скажи мені, Марічко, як він із тобою розмовляє? — Лисий повернувся до малої, й питання завмерло в нього на вустах.
З великих синіх очей дівчинки невпинно котилися сльози. Вона теж дивилась на двері й, здавалося, не почула запитання. Лисий і сам зараз ладен був розплакатися, тож Маріччині сльози його розчулили.
— Не плач, маленька, — лагідно сказав він і, простягнувши руку, погладив золотаві кучері. — Заспокойся.
Тут Марічка ніби прокинулася, стріпнула головою, скидаючи з неї руку Лисого, й розлючено подивилася йому в очі.
— Ти… Ви… Ви всі не вірите йому! Ви всі… Ви його дурили! Ви йому неправду казали!.. Він не заслужив!.. Ви його вночі образили, а він простив, він повернувся, а ви!..
Вона пірнула під стіл і вискочила з-під нього аж біля дверей.
Цього тільки бракувало — щоб вона наздогнала Пластуна і все йому виплакала!
— Івасю! — погукав Лисий.
Той не відповів, і стало зрозуміло, що він назирці пішов за Пластуном.
Леля кинулася навздогін Марічці. На її подив, вибігши з хати, мала помчала не на захід, де стояла Пластунова халупа, не на північ, де жила Люба, й навіть не на північний захід, куди, зважаючи на куряву, побіг перед тим Івась. Марічка бігла на схід, просто до лісу.
Леля злякалася, що та вскочить у якусь із налаштованих Петрусем і Вуханем пасток, і щодуху припустила за малою, на бігу намагаючись збагнути, куди ж це та прямує.
Вона наздогнала Марічку вже аж на околиці — мала справді бігала неймовірно швидко, ніби летіла над землею. Леля схопила її на руки й міцно притисла до себе. Дівчинка знову розплакалася. Вона схлипувала й повторювала:
— І ти!.. І ти!..
— І я, сестричко, і я, — примовляла Леля, витираючи рясні сльози. Вона більше нічого не казала, чекаючи, поки мала заспокоїться, виплачеться. Зараз, відчувала Леля, щось їй пояснювати безглуздо.
Вона опустилася на траву, посадила Марічку собі на коліна, і так вони й сиділи, обнявшись, майже мовчки, якщо не зважати на часті глибокі схлипи. Леля тільки тепер відчула розміри небезпеки, яка на них чатує. Вона зрозуміла, що так просто переконати Марічку не вийде. Вона відмовиться повірити, що Пластун не такий простий і добрий, як намагається удавати. А якщо й повірить, то це може виявитися ще гіршим, бо тоді вона перестане з дурником розмовляти чи почне його уникати, а то й просто підійде і чесно скаже у вічі, що вона про нього думає. І до яких наслідків це призведе, Лелі було страшно уявляти.
Що їй сказати? Що Пластун підступний і лихий, що він використовує дружбу з Марічкою, аби вивідати в неї секрети дітей? Чи сказати, що вона все неправильно зрозуміла й вони зовсім не думають, що Пластун поганий? Обидва шляхи могли завести в глухий кут. І тоді вийде, що Марічка справді має право на них ображатися…
— Знаєш, сестричко, — тихо сказала вона нарешті, мимоволі перейшовши на ту мову, якою вони звикли говорити вдома, коли ще були живі їхні батьки. — Буває так, шо коли людина цабе любиць, вона дуже добра до цабе. Усе найліпше, шо є в її душі, просто співає у ній…
— Знаю, — серйозно відповіла Марічка.
— І так буває навіць тодзі, коли для інших задумала шось лихе, підступне…
— Але ж він нічого лихого не задумував! — Марічка відсторонилася й подивилася Лелі в очі.
— Я би теж хоціла так думаць, — мусила погодитись дівчина. — Але зараз проти нас справдзі хтось замислив дуже лихе й підступне… Я можу цабі сказаць, тільки якшо ти нікому не тільки не скажеш ні слова, а й не признаєсся, що цабі це відомо…
Марічка замислилася.
— Це якшо хтось мені скаже про це, а я все одно буду вдаваць, шо вперше чую? Ци як?
— Так, приблизно так.
— Добре, я згодна.
— Тоді я розповім цабі цю таємницю. — Леля зробила паузу, добираючи слова. — Хтось… Я не знаю хто, але хтось робиць усе можливе, шоб вигнаць Лесика з села.
— Як це?
— Як робиць? Ну, по-різному. Наприклад, викрав казанок, щоб отруїць воду. Коли хтось отруїцця, звинуватяць Лесика — адже це його криниця.
— Лелю, але Пластун не міг цього зробиць! Він добрий!
— Сестричко, я теж хотіла б у це віриць, я вже казала цабі. Але ж ти сама чула, шо розповідав Івась. Ти шо, Івасеві не віриш?
Марічка довго не відповідала. Потім мовила:
— Івась чесний. Я йому вірю. Цільки ж він не бачив, шо Пластун вилив у колодязь.
— А якщо Івась помилився, то як ти гадаєш, — заперечила Леля, — шо Пластун вилив у колодязь?
— Просто воду.
— Навіщо?
Марічка знову довго думала.
— Я не відаю, — зрештою
