Бхомбол-ватажок - Кхогендронатх Митро

— Іноді треба й пішки походити, — відказав пан управитель. — А он, здається, вже й крамниця Абдулли?

— Так, — підтвердив Бога.

Бхомбол поглянув у той бік, куди показував дядько, і побачив не крамницю, а радше майстерню. Кілька шевців-біхарців[41] робили свою справу. Одні шили черевики, інші м'яли і краяли шкіру. Якийсь хлопець змочував у тазі ганчірку і витирав нею підметки готових черевиків. Усі шевці були в брудному одязі. По майстерні були розкидані клапті шкіри, дратва, віск. На довгій жердці, підвішеній до стелі вздовж майстерні, висіло кілька пар готових черевиків. У приміщенні стояв густий запах шкіри, клею, воску і поту.

Бхомбола здивувало те, що всі шевці були з Біхару. В Дургапурі він теж ніколи не бачив жодного шевця-бенгальця. Чому? Та на це запитання, як і на багато інших, він не знаходив відповіді.

Сам Абдулла теж виявився в майстерні. Це була сива, огрядна, висока людина з круглим обличчям і приплющеним носом. У нього теж була борідка на французький лад. Господар був у майці і в лунгі.[42] Поруч з ним стояв якийсь чоловік і жував бетель; один кутик рота в нього був замащений вапном.

— Як справи? — закричав Бога ще з вулиці.

Абдулла підвів голову, поклав копили, які тримав у руках, і обернувся.

— Чим можу стати в пригоді? Чого бажаєте? — заметушився він, побачивши управителя.

— У вас знайдеться щось для нього? — кивнув дядько на Бхомбола.

Абдулла глянув на черевики, що висіли на жердці, і кивнув головою.

— Є дві пари. Чудові черевики! — Він узяв стілець, змахнув з нього рукою порох і сказав: — Сідайте, пане управитель!

З будинку Абдулли, який був поряд з майстернею, вийшов юнак з квадратовим обличчям. Жорстке волосся звисало з його сплюснутої з боків голови, наче солома із стріхи, його смаглява шкіра мала якийсь червонуватий відтінок, очі теж були червонуваті, і навіть волосся вилискувало червоним. На ньому був чорний піджак з добротного краму, сорочка, галстук, в якому він скидався на зозулю. На ногах — чорні черевики; тільки замість штанів він носив біле з чорною облямівкою дхоті.

— Принеси з майстерні дві пари черевиків! — наказав йому Абдулла. — П'ятий розмір, он для нього. — Він кивнув у бік Бхомбола.

Бхомболові дуже кортіло дізнатися, хто цей юнак. Коли б він був сам, без дядька, то неодмінно запитав би про це. Поки рудий ходив по черевики, зі слів Боги Бхомбол зрозумів, що юнака звати Фокор Удін. Ось уже кілька років підряд він учиться в першому класі. Абдулла — його дядько. Фокорів батько помер, а дітей в Абдулли немає.

Хлопець приніс черевики, але Бхомболові ноги, які ніколи не знали взуття, завжди ходили по грязюці, по шляхах, по бур'янах, не хотіли лізти в акуратні шкіряні черевики. Мабуть, для цих ніг важко щось підібрати!..

Переконавшись у цьому, Абдулла взяв іншу пару, витер їх об свій одяг, вдарив черевик об черевик підошвами і мовив:

— Дуже непокірні ноги в хлопця! «Що він каже? — засміявся про себе Бхомбол. — Бувають непокірні діти, а як можуть бути непокірні ноги! Хіба ноги — люди?» Йому стало весело.

Кінець кінцем Абдуллі насилу пощастило знайти для Бхомбола гарні коричневі шкіряні черевики. Але Бхомболові жаль було йти в них по дорозі. Він не довірив навіть Бозі нести черевики, а взяв їх під пахву. Так само, як і ціна сорочок, ціна черевиків була «скільки дасте, і за те спасибі».

Поверталися тією ж дорогою. Поряд із столярною майстернею, біля складу гуру, праворуч за поворотом росло крислате дерево манго. Під ним стояв порожній паланкін. Носильники на когось чекали. Бхомбол пригадав, що бачив такий самий паланкін у Дургапурі. Звичайно в такому паланкіні носили молодих багатих жінок, закутаних у червоні сарі так, що не було видно навіть їхнього обличчя. Одного разу він бачив молоду. Це була дев'ятилітня дівчинка,[43] чорна, маленька, хвороблива на вигляд, довгобраза, з великими очима. В носі в неї було протягнуто кільце, а у вухах — сережки. Дівчинка гірко плакала. Два носильники, дужі, як бики, несли її в паланкіні. За паланкіном ішов чоловік у чадорі на плечах і з бамбуковою палицею в руці. В нього було таке саме здивоване обличчя, як і в дівчинки.

«І чого вона рюмсає? — дивувався Бхомбол. — Невже тому, що їй жаль розлучатися з батьківською домівкою?..» Сам Бхомбол ніколи не сумує з такого приводу; навпаки, він радіє, коли йому щастить побувати в іншому місці. Тим-то він і втік із дому.

До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі — дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!

Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, — писав один Бхомболів приятель, — стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».

Раптом Бхомбол здригнувся.

— Ласкаво прошу, заходьте! — почув він.

Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В