Атлантида - Девід Гіббінс
Значущим був лише текст на аверсі другого диска. Спроба приховати справжній текст була ще вигадливішою, ніж ми вважали.
Наш загадковий символ зустрічається тут двічі, і я просто переклав його як „Атлантида“.
Ось переклад:
„Під знаком бика лежить розпростертий бог-орел. Біля його хвоста (розташована) золотомура Атлантида, великий золотий вхід до (цитаделі?). Кінчики крил птаха торкаються місць, де сходить і заходить сонце. Біля сходу сонця (лежить) гора з вогню й металу. Там (розміщується) зала верховних жерців (тронна зала? зала для аудієнцій?). Там (стоїть) богиня-мати, і там (є) обитель богів і сховище знання“.
Я досі не знаю, як це все витлумачити. Може, це шарада? Ми з Морісом дуже хочемо почути твою думку.
Щиро твій,
Джеймс Ділен».
Вони мовчки перечитали переклад кілька разів. Костас заговорив перший. Там, де інші бачили лише загадку, його розум, як завжди, шукав практичного змісту.
— Це не шарада, а мапа місцеперебування скарбів.
8
— Джеку! Ласкаво просимо на борт!
Щоб перекричати шум Гвинтів, тому, хто зустрічав, довелося підвищити голос. Джек щойно посадив гелікоптер на надувний майданчик, різновид звичайного пристрою, що дозволяв ґвинтокрилам ММУ сідати на воду. Зістрибнувши, він підійшов до Малкольма Маклеода й потиснув простягнену руку. Ротор зупинився, чоловіки нарешті змогли випростати плечі. Вони пішли до каюти, а механіки з команди «Сі-Венчер» зайнялися «Лінксом»: прикріпили його до палуби та почали розвантажувати багаж.
«Сі-Венчер» відрізнявся від «Сіквеста» лише добором обладнання — цей корабель виконував більшу частину робіт Міжнародного морського університету з глибоководних пошуків. Нещодавно судно здійснило перше пілотоване занурення у Маріанську западину, що в Тихому океані. Нинішня робота в Чорному морі починалася як звичайний аналіз осадів, але раптом усе докорінно змінилося.
— Ходімо на місток.
Малкольм Маклеод провів їх до банеподібного екрана, схожого на той, який вони бачили на «Сіквесті». У відділі океанографії Маклеод мав такий самий статус, що й Джек у своєму відділі, а участь у кількох спільних проектах у різних частинах світу навчила Джека поважати досвід і знання Малкольма.
Кремезний рудоволосий шотландець сів у операторське крісло за пультом управління:
— Ласкаво просимо на «Сі-Венчер». Гадаю, з твоєю інспекцією можна почекати: спершу подивіться, що ми знайшли.
Джек погодився.
— Ви знаєте про Мессінський пік солоності?
Джек і Костас кивнули, а Катя із зацікавленням подивилася на Маклеода.
— Гаразд, повторимо все для нашої нової співробітниці, — усміхнувся шотландець жінці. — Цю назву було дано за відкладеннями, знайденими у мессінській протоці, що біля Сицилії. На початку 70-х років «Ґломар Челенджер», корабель, облаштований для глибоководного буріння, взяв зразки земної кори з усіх куточків Середземного моря. Під дном моря було знайдено величезний прошарок спресованих випарів, місцями до трьох кілометрів завтовшки. Він утворився наприкінці міоцену, геологічного періоду, що передував нашому, — приблизно п’ять з половиною мільйонів років тому.
— Випарів? — перепитала Катя.
— Здебільшого це була звичайна кам’яна сіль, що залишається після випаровування морської води. Над і під прошарком лежить мергель, звичайні морські осади з глини та карбонату кальцію. Цей шар солі сформувався в усьому Середземномор’ї одночасно.
— І що це означає?
— Означає, що Середземне море випарувалося.
Здавалося, це приголомшило Катю:
— Як це? Все море?
Маклеод кивнув:
— Процес розпочався внаслідок суттєвого зниження атмосферної температури, похолодання, набагато масштабнішого за останній льодовиковий період. Значну частину світового океану вкрила крига, внаслідок чого рівень моря опустився приблизно на п’ятсот метрів. Середземне море відокремилося від океану та почало висихати. Врешті-решт лише в найглибших ділянках залишилися солоні озера.
— Схожі на Мертве море? — спитала Катя.
— Насправді ще солоніші й навіть зовсім не схожі на рідину. Надто солоні, щоб там могло існувати якесь життя, ось чому там так мало копалин. Великі райони перетворилися на пустелю.
— І коли море знову заповнилося?
— Приблизно за двісті тисяч років. Мабуть, то був драматичний процес, наслідок поступового танення полярного льоду. Перші струмочки з Атлантики змінилися на величезний потік, найбільший на Землі водоспад, що у сто разів переважав Ніаґарський. Саме він зумовив нинішню глибину Ґібралтарської протоки.
— Який тут зв’язок із Чорним морем? — поцікавилася Катя.
— Мессінський пік солоності — це встановлений науковий факт. — Маклеод подивився на Джека. — Він допомагає вірити у неймовірне, зокрема в те, що я зараз повідомлю.
Учені зібралися біля центру дистанційного управління підводними апаратами «Сі-Венчера». Маклеод запропонував Каті сісти перед екраном і показав, як керувати джойстиком.
— Уважайте, що це стимулятор польоту. Використовуйте джойстик, щоб рухатися вперед чи назад, вгору чи вниз, праворуч чи ліворуч. Циферблат ліворуч від джойстика повідомляє швидкість руху.
Маклеод поклав долоню на руку Каті та описав повне коло за годинниковою стрілкою. Широкоформатний екран монітора залишався непроглядно чорним, але індикатор напрямку обернувся на 360 градусів. Глибиномір показував, що апарат перебуває на глибині 135 метрів, а супутникова система визначення координат дозволяла встановити місцеперебування з точністю до півметра.
Маклеод повернув джойстик у початкове положення.
— Спочатку штопор, а потім випрямлення. — Він усміхнувся Джекові, який миттєво згадав підводні бої керованих ними апаратів на глибоководній станції ММУ неподалік від Бермудських островів.
— Апарати з дистанційним керуванням уже близько двох десятиліть активно використовуються в наукових експедиціях, — пояснив Маклеод. — Але впродовж останніх років технологію було суттєво вдосконалено. Для оглядів ми використовуємо автоматичні апарати, обладнані різноманітними сенсорами, в тому числі відеокамерами й гідролокатором бічного спостереження. Після визначення цілі ми застосовуємо апарати, керовані вручну. Апарат сьомої серії, який ми зараз ведемо, ненабагато більший за портфель і завдяки своїм розмірам може проникати навіть до маленьких отворів.
— Таку штукенцію можна розвернути на ділянці розміром із конверт, — додав Костас. — А використання радіопульсового зв’язку дозволяє спрямовувати її в будь-яку точку, розташовану на відстані в п’ятнадцять морських миль від корабля, — хоч убік, хоч углиб.
— Майже дійшли, — перервав його Маклеод. — Вмикаю прожектори.
Він випустив джойстик та викликав на панель управління кілька перемикачів. Раптом екран «ожив»: чорнота заступилася сяйвом яскравих цяток.
— Це намул, — пояснив Маклеод. — Світло відбивається від частинок намулу, що плавають у воді.
Присутні побачили на екрані невиразні обриси чогось великого на задньому плані. Поступово зображення ставало чіткішим. Це було морське дно — однорідне сіре полотно. Маклеод увімкнув радар підводного апарата, який показав, що
