Лабіринт - Кейт Мосс

Еліс відкрила була рот щось сказати, та одразу ж передумала.

— У цитаделі було надто багато народу, — промовив Одрік, — але для усіх, хто там мешкав, то були щасливі часи. Вперше за багато років Алаїс почувалася у безпеці. Бертранда, якій тепер вже майже виповнилося десять років, ладнала з багатьма дітьми, які жили всередині фортеці й поблизу. Хариф також, хоча й був старим та хворобливим, але почувався досить добре. Йому не бракувало компанії: Бертранда, що чарувала його, священики, з якими він дискутував про природу Господа й самого світу. Саже здебільшого лишався поруч із Алаїс, і вона була щаслива.

Еліс заплющила очі, давши минулому змогу ожити в її думках.

— То були гарні часи, що тривали б, якби не один акт безрозсудної помсти. Двадцять восьмого травня 1242 року П’єр-Роже де Мірпуа дістав звістку, що четверо інквізиторів прибули до містечка Авіньон. Отже, катарів знову буде ув’язнено чи засуджено до спалення на вогнищі. Він вирішив, що настав час діяти. Попри поради своїх військових начальників, зокрема й Саже, П’єр-Роже зібрав загін з вісімдесяти п’яти рицарів із Монсеґюрського гарнізону. Дорогою до них приєдналися й інші вояки.

Вони пройшли п’ятдесят миль до Авіньона і прибули туди наступного дня. Невдовзі по тому, як інквізитор Ґійом Арно та троє його товаришів полягали спати, хтось із мешканців будинку відімкнув двері і впустив прибульців. Двері до відпочивалень було розтрощено на друзки, а чотирьох інквізиторів та їхню охорону порубано на смерть. Кожен із сімох різних рицарів заявляв, що саме він наніс перший удар. Казали, ніби Гійом Арно помер з молитвою «Те Deum»[187] на вустах. Достеменно можна сказати лише про те, що інквізиторські списки було знищено.

— І справді добре.

— Це був останній провокаційний акт. Різанина швидко принесла свої наслідки. Король видав наказ зруйнувати Монсеґюр раз і назавжди. Військо, що складалося з північних баронів, католицьких інквізиторів, найманців та зрадників, отаборилося біля обніжжя гори. Облога почалася, але чоловіки й жінки все ще могли вільно виходити й заходити до фортеці. Після п’яти місяців облоги гарнізон утратив тільки трьох людей, і, здавалося, битву вже програно.

Хрестоносці звернулися по допомогу до загону баскських найманців, котрі якраз видиралися на верхогір’я й розбивали свої табори на відстані кидка каменя від самих мурів фортеці, коли настала страшна гірська зима. Не було жодної нагальної небезпеки, але П’єр-Роже надумав вислати людей із вразливої східної частини. Ця помилка йому дуже дорого коштувала. Озброєні такою інформацією від місцевих зрадників, найманці змогли пробратися на верх запаморочливого схилу південно-східної гори. Зарізавши ножами сторожу, вони заволоділи Рок-де-ля-Тур, кам’яним шпилем, що здіймався на крайньому сході найвищої точки гори Монсеґюр. Мешканці могли тепер тільки безпорадно спостерігати, як катапульти та балісти підіймалися до верхів’я. Тим часом зі східного боку гори потужна стінобитна машина почала завдавати значних пошкоджень східному барбакану.

На Різдво 1243 року французи захопили оборонну навісну вежу. Тепер вони були лише в кількох десятках ярдів від самої фортеці. Французи встановили нові облогові машини. Східна й західна стіни цитаделі потрапили під бомбардування.

Розповідаючи, Одрік крутив по колу свою каблучку на великому пальці.

Еліс дивилася на нього і зненацька пригадала, що якийсь інший чоловік так само перекручував каблучку, коли розказував їй історії.

— Уперше за ввесь той час, — вів далі Одрік, — вони стикнулися з тим, що Монсеґюр може не втриматися.

У долині, що простиралася нижче, все ще виднілися клейноди католицької церкви та fleur-de-lys[188] французького короля — хоча й пошарпані й вицвілі після тривалих місяців спочатку спеки, потім дощів і снігу. Військо хрестоносців, яке очолював управитель Каркассони, Гюґіз дез Арсіс, нараховувало близько шести чи десяти тисяч воїнів. А всередині фортеці було не більше як сотня чоловік, здатних битися.

— Алаїс хотіла... — він зупинився. — Відбулася зустріч між лідерами катарської церкви, єпископом Бертраном Марті та Раймоном Еґільєром.

— То це правда — скарби катарів дійсно існували?

Одрік кивнув.

— Для виконання завдання обрали двох вірних — Матея та Петра Боннетів. Закутавшись якомога тепліше в новорічні морози, вони прив’язали скарби до спин і непомітно втекли з фортеці під покровом ночі. Вони обминули вартових, які стояли на звичайних пішохідних дорогах, що вели з гір до села, і попрямували на південь до Сабартського хребта.

Очі Еліс широко розплющилися.

— До піку Суларак!

Беяр знову кивнув.

— А звідти їх забрали вже інші. Оскільки перехід до Арагону та Наварри був заметений снігом, вони повернули до портів і звідтіля перепливли до Ломбардії, що у північній Італії, де процвітала громада «добрих людей», яку менше переслідували.

— А що