Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук
Внутрішній голос, котрий, керуючись несвідомим, нерідко підказує правильні рішення задовго до того, як ви осягнете їх осмислено, наказав мені дістати путівник по Бразилії. То була єдина книга, яку я читав за останні дві доби. Я слухняно запустив руку в наплічник, який покоївся біля ніг, і витяг звідти пухкий томик.
На самому початку будь-якого путівника «Lonely Planet» завжди розміщуються кілька коротких інтерв’ю з жителями тієї країни, якій присвячена книга. Зазвичай ці люди є найбільш типовими представниками нації. Однак вибрані вони зовсім не випадково. Саме вони допомагають авторам «Lonely Planet» найбільш повно та достовірно висвітлювати різні аспекти життя країни, в даному випадку — Бразилії. Відсторонившись від надокучливих жіночок, які все ще не відлипали від нерішучої компанії ґрінго, я неквапом перегортав перші сторінки путівника «Lonely Planet: Brazil». Ось інтерв’ю з жінкою, координатором проектів зі «Spinner Dolphin Center», за ним йде розмова з арт-директором Сальвадорської школи капоейри, потім — коротка розповідь про себе і країну від відомого дизайнера одягу з Сан-Паулу, далі — ще одне інтерв’ю з традиційним танцівником гаучо. Аж раптом на сторінці 14 під заголовком «Interview 6: Astonishing Nature»[24] я натрапив на розмову з науковцем та гідом із Пантаналу на ім’я… Айлтон Алвес де Лара. З невеликої фотографії, що тулилася ліворуч від тексту, на мене дивився засмаглий усміхнений хлопець приблизно мого віку в світло-сірому ковбойському капелюсі та синій джинсовій сорочці. Він сидів на човні посеред широкої заводі; повсюди з води випирали крони дерев. «Невже це одна й та сама людина?» — ляснуло у мене в голові. Якщо це не банальний збіг, цебто, якщо я дійсно натрапив на чувака, котрий писав про Пантанал для «Lonely Planet», то цей трапунок можна вважати найбільшою моєю удачею за останні три роки подорожей!
Роззирнувшись, я зауважив, що огрядна темнолиця жінка, яка ввіпхнула мені в руки візитку, на відміну від своїх колежанок, не стала набридати і, облишивши мене, потюпала до входу в термінал. Прочистивши горлянку, я прокричав їй услід англійською:
— Hey, lady! Please, wait! You just gave me this card… [25]
Бразилійка обернулась.
— Чувак, ти чого? — бемкнув Алі, не зрозумівши, з якої радості я почав горлати до підозрілої незнайомки.
Запхнувши путівник під пахву, я почимчикував до жіночки.
— Ви говорите англійською? — питаю, наблизившись.
— Так, — відповівши, вона приємно посміхнулась.
— Ви щойно дали мені візитку… На ній вказано ім’я гіда…
— Айлтон не гід. Айлтон — натураліст, — перебила мене співрозмовниця. — Він лиш іноді водить невеликі групи екстремалів углиб Пантаналу. Причому водить далеко. Повірте мені на слово, ніхто далі за нього не забирається. А все через те, що він не працює на жодну туристичну агенцію, він там живе. Ніхто краще за Айлтона не знає північного Пантаналу.
— Круто! — захоплено випалив я. — Тільки скажіть, це той самий? — я взяв до рук книженцію і потрусив нею перед бразилійкою. Синій фірмовий логотип «Lonely planet», розташований у верхньому лівому куті першої сторінки обкладинки, не залишав сумнівів стосовно того, що я маю на увазі.
Жіночка ще більше заусміхалась.
— Так, це він. Айлтон Алвес де Лара.
— Ого! Клас! Я хочу з ним зв’язатися!
— На зворотній стороні номер його мобільного телефону.
Я перевернув картку. Вгорі тулилися недбало виведені чорним чорнилом цифри: «36314865».
— Е-е-е… Obrigado! [26] — промимрив я, але присадкувата бразилійка вже чеберяла далі в своїх справах.
— Коло Айлтонового офісу є непоганий хостел, — кинула вона через плече. — Він може домовитись, щоб вас там поселили. Це краще, аніж тинятись містом у пошуках ночівлі. Подзвони йому, і він про все подбає.
Я кивнув і, підігрітий нетерплячкою, помчав назад до товаришів.
— Давай телефон! — наказав я Алексу (у мене не було включено роумінг). — Я знаю, куди ми зараз поїдемо!
Все ще не розуміючи, що відбувається, Саня простягнув мені свій мобільний. Гамуючи хвилювання, набираю номер, зазначений на зворотній стороні візитки. Через кілька секунд спокійний і рівний голос, відповідаючи на моє запитання, повідомив, що «так, це Айлтон Лара, і я, безперечно, можу розмовляти англійською».
Ще через хвилину, втиснувшись разом з Алі, Дімоном і Лаврентієм у старезне таксі, я мчав до центру Куйяби, прямуючи до хостелу, адресу якого Айлтон Лара продиктував таксистові. В цей час в іншій частині міста, незважаючи на закінчення робочого дня і удушливу післяобідню спеку, наш майбутній провідник по диких просторах Пантаналу поквапливо натягав на себе прості світло-сині джинси та улюблену зелену футболку; незабаром він заведе пофарбований звичайною, без глянцю, бордовою фарбою пікап і посуне крізь мереживо нешироких вулиць до того самого хостелу, на зустріч із нами, першими українцями, яких він спізнає у житті.
Відкинувшись на задньому сидінні, заклавши руки за голову, я упивався таким солодким, але завжди скороминущим відчуттям улюбленця долі.
* * *
Гадаю, у вас, шановні читачі, вже давно крутяться на язиці кілька цілком закономірних запитань. Чому, власне, Пантанал? Що то за місцина така і що в ній аж такого особливого, що так бурхливо манило мене і навіть змусило потягти за собою трьох товаришів, котрим цей Пантанал до одного міс… гм… пардон… котрим Пантанал навряд чи припаде до душі?
Почну з того, що схарактеризувати Пантанал коротко і стисло практично неможливо. Порівнювати Пантанал зі звичайними багнищами, які трапляються на півночі України, це все одно, що порівнювати дірявий умивальник із Середземним морем. Та що там казати! Як за площею, так і за пишнотою флори та фауни Пантанал не має рівних на планеті.
Пантанал (Pantanal)
Пантанал — найбільша заболочена місцевість (wetland [27]) світу. Він розташований у самому серці Південної Америки, у верхів’ях річки Парагвай. Загальна площа — 210,000 квадратних кілометрів, трохи менше 100,000 з яких належать Болівії та Парагваю, все інше поділяють між собою бразильські штати Мату-Гросу та Мату-Гросу до Сул.
У Пантаналі мешкає дуже мало людей. Міст чи селищ тут узагалі немає. На невеличких «острівцях» — територіях, котрі не заливає водою під час сезону
