Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

І піп оглядався, не знаючи, кого йому слухати. Чи приписів земного начальства, чи гласу своєї духовної совісті.

Колендовський уже цілковито знайшов себе.

— Гей, гайдуки! Обшукать мерлого. А те, он що блищить, подати мені.

Се була та знаменита позолочена ладівниця. У пана Колендовського аж очі загорілися, побачивши таку прекрасну й дорогоцінну річ.

— Псякрев… На дубленім сардаку, хам, таку річ носив, що її на срібнім панцирі тільки класти.

Гайдуки обшарювали мерлого. Грошей знайшли мало, але один з гайдуків намацав зашитий у полу сардака хрестик. Зробив це необережно — його товариш помітив.

— На двох, — шепнув.

Гайдук рванув сукно, ніби не можучи розстебнути. Потім, ніби чухаючися, поклав здобич за пазуху.

Пан Колендовський організував провіз тіла по всій околиці. Приїздив, віз ставав коло церкви, а в містечку — на базарній площі, глашатай кричав:

— Ось проклятий Олекса Довбуш!.. Розбійник і лотр!.. Він пожерав людей, а тепер і його самого зніс і згладив з сього світу меч господень… Дивіться всі й кайтеся по ньому. І знайте, що всім те буде, хто підіймає руку розбійницьку на ближнього свого і на панів, самим Господом Богом установлених.

І люди сходилися, дивилися на почорнілий уже труп. І одразу ж ділилися на дві частини. Одні мали право і силу говорити те, що думали:

— Нарешті. Нарешті сконав пес, що відбирав життя і спокій у чесних людей. Скоріше би всіх таких вивішати, щоб і духу їх не зосталося в нашім краю.

А другі не сміли сказати своєї думки, отже, тільки поглядами говорили:

«Погибла єдина наша оборона. До кого тепер вдатися і хто порятує?»

Довго возили тіло. Вже засмерділося воно, й візники не хотіли їхати. Нарешті привезли й зложили ще в ратуші. Аж магістрат запротестував: до канцелярії не можна навернутися.

А Дзвінчук Штефан став великою особою. Сам гетьман довідався про його славетний учинок і велів судово описати всю подію в протоколі.

В колясці, як пана, повезли Дзвінчука до Станіслава. Там його безперестанно гостили пани, напували пивом, ляскали по плечі одобрююче, давали гроші. І всі хвалили, всі дякували.

Пани судові вчили Штефана, як має говорити на суді. Проробили з ним кілька репетицій, аби він не помилився і не ляпнув чого непотрібного.

В ратуші було влаштовано урочисте засідання. До зали набилося безліч панів, пань, панянок. Усім хотілося бачити Штефана Дзвінчука, що одним вистрілом зумів привернути спокій цілій околиці.

В торжественній обстановці в переповненій залі розпочиналося засідання. Перед обопільних урядів славетними панами: Шимоном Гачковським — війтом юрисдикції польської, Михайлом Амірвичем — війтом юрисдикції орланської, Семеном Новосельським — райцею юрисдикції польської, Костянтином Салтановичем — райцею юрисдикції ормлиської й Северином Минусевичем — лавником юрисдикції вірменської — ставлений був Штефан Дзвінчук для вислухання індагації о забиття Довбуша-опришка.

Надивився за ці дні Штефан на панів, звик, привик рахувати, а й то якось омкно стало чоловікові, коли подивився на таке величезне зборище.

Добре, спасибі їм, що навчили пани, як говорити. А то наговорив би певне такого…

Почалися звичайні вступні судові запити: хто, звідки й так далі. Твердо, заученим голосом говорив Дзвінчук:

— З дідів-прадідів єсм роду космацького. А підданий єсм ясновельможної єймосці пані хорунжині коронної, а теперішнього посесора його вельможности пана інстигатора коронного.

Оце хоч довідався сам Штефан, чий він підданий. А то знав, що треба йти на панські луки косити — а чиї вони зараз і хто в даний момент паном — хто його знає…

Головно винуватив Штефан у всьому стару Мечівничку. Це за її намовою Довбуш прийшов до Космача. Взагалі ще на попереднім слідстві казав панам Штефан, що Мечівник старий — о, то великий приятель Довбуша. В результаті сеї балачки зараз же було послано до Криворівні арештувати Мечівника, і в момент отого урочистого засідання старий уже сидів у станіславській тюрмі.

— Бо то, прошу найясніших панів, мав-сми жінку, дочку Мечівника. Та й вна, ади, вмерла, та жінка, Мечівникова ніби дочка. Тогди я си єнчу жінку взєв.

— Молодець, Дзвінчук! — крикнув якийсь веселий голос із публіки. Пан Бочковський замахав руками, закликаючи тим способом до тишини.

— Узєв-сми другу жінку, а Мечівничка прийшла, аби я ї віддав віно. А я не хотів дати.

— Молодець, Дзвінчук! — іще зухваліше обізвацся той же голос.

Тут уже і серед публіки почулися упоминания, що не можна собі з зали суду робити забавки.

Але Дзвінчука ці одобрюючі возгласи підбадьорювали. Він взагалі почував себе тепер запанібрата з усіма панами.

— Таки й не дав. Задержав пару волів і корову онну. Бо прошу ясні суди — таже клав я кошта на жінку ци нє? Вна ж жила, я ї годував, зодєгав, ба тото, ба сесе. То вже кошт — а єк гадаєте?

— «— Правильно, правильно! — одобряє вже й сам голова. — Але ви кажіть далі. Причому тут Довбуш?

— А при тому, шо тогди та теща моя завзєласи за тото на мене та й удала мене перед Довбушем, ніби я за ним ходжу й хочу го забити. З того він мав завзєкіскь на мене.

Про уклад із паном Колендовським Штефанові рекомендовано ще на репетиціях нічого не згадувати.

— Минулого понедівка прийшов-сми з роботи з поля. А дєдя мені каут, же Довбущук забив чоловіка, і сказали котрого… Я дуже сі здивував, шо того чоловіка забив Довбуш, та й сми ізрік дєдеві, шо, видев, кау, мусів зрадов іти на Довбущука. А дєдя мені зговорили, аби я сі не безпечів на