Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

кожен крок, який ненароком приверне увагу василіска, може стати фатальним і для малого єдинорога, і для неї самої. Але, сидячи в кущах, Пенелопа обмірковувала план — хоч і небезпечний, зате надійний. Вона помітила, що василіск виявився не дуже вправним слідопитом — кілька разів зовсім губив слід і блукав по колу, стиха кудкудакаючи. Пенелопа зробила висновок, що коли вона переб’є запах єдинорога, то можна сподіватися, що василіск остаточно втратить його слід. Але існував єдиний спосіб це зробити: перебити запах єдинорога своїм власним. Вона розуміла, що план дуже ризикований і якщо він провалиться, то розлючений василіск може спалити їх обох. А ще вона знала, що коли довго думати про це — і про ризик теж, — то відвага може її покинути, тому Пенелопа підхопилася на рівні, зигзагами побігла поміж кущів туди, де лежав єдиноріг, і взяла його на руки. Малий, мабуть, подумав, що на нього знову хтось напав, ще якийсь василіск, тихо перелякано заіржав і заходився буцати її рогом та брикатися.

— Перестань битися, дурнику, — прошепотіла Пенелопа. — Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.

При слові «друг» єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, зазираючи в обличчя великими, наляканими, темно-синіми, як фіалки, очима.

— Друг? — тихо перепитав він. — Друг?

— Так, — шепнула Пенелопа. — Лежи тихо, і я спробую тебе врятувати.

Єдиноріг був маленький, як фокстер’єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялася думати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах, бо навіть не уявляла, що ж тоді робитиме. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, й тепер вона дивилася на це, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все тут і там, аж зненацька став дибки та перелякано загарчав. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум’я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, ніби в нього жорстокий напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся та побіг геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.

— Ось і добре, — сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. — Не знала, що від мене так тхне. Але, як би там не було, він таки втік.

— Дякую, ти врятувала мені життя, — сказав єдиноріг приємним голосочком. — Ти дуже добра і дуже смілива.

— Ну, не знаю, — сказала Пенелопа, — нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?

— Наш табун он там, — показав єдиноріг. — Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.

— Що-що ти хотів? — перепитала Пенелопа.

— Побуцатись, — повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз, так, що його ріг зблиснув. — Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться Великий Турнір з Буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?

— Кронпринц? — здивовано перепитала Пенелопа.

— Ага, — відповів малий. — Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама-король і королева.

— Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, — суворо сказала Пенелопа. — Подумай тільки — кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.

— Я знаю, — промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, — але мені дуже потрібно було попрактикуватися в буцанні, а Корковий Ліс — ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.

— А твої мама і тато знають, що ти тут? — поцікавилася Пенелопа.

— Ні, — відповів Септімус. — Вони завжди зчиняють таку бучу!

— Але вони, певне, вже не знаходять собі місця, — сказала Пенелопа. — Чим швидше ти повернешся до них, тим краще.

— Так, — погодився Септімус, — але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї провини мене переслідував василіск.

— Добре, — відповіла Пенелопа. — Але чому ж він тебе переслідував?

— Він сказав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали вплив на єдинорогів, — відповів Септімус. — І він усе-таки один раз зловив мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живий, розумієш. І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?

Пенелопа здригнулася від цих слів.

— Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось постараємось повернути тебе в сім’ю.

І вони пішли, щоб приєднатися до гурту.

Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно вдалося уникнути. Коли вони повернулись, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених і вражених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.

— Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, — виправдовувалась Пенелопа, — але я не мала часу. Я повинна була робити все зразу.

— Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоч подякувало тобі, — суворо сказав Папуга. — Такий легковажний малий не заслуговує на порятунок.

Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку і зачаровано милувався своїм відображенням.

— Вони всі однакові, ці єдинороги, — похмуро буркнув Папуга. — Всі як один самозакохані і марнославні. Дайте їм дзеркало чи взагалі що-небудь, у чому можна побачити своє відображення, і вони будуть милуватися собою, ніби загіпнотизовані.

— Але він ще дитина, — сказала Пенелопа. — І, мусиш