Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:

— О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! — почула Пенелопа її ревіння.

— М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О, найтупіша, найдурніша дракониха у світі — це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я необачна, нерозумна істота… О-о-о-о!

Г. Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха та ридала ридма. Вона була значно дрібніша, ніж Пенелопа собі уявляла, — не більша за поні. Мала яскравий брунатно-рожевий колір, а вздовж шиї та спини в неї вимальовувався зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.

— Поглянь-но, Табіто, — сказав Г. Г., — кого я тобі привів: це дівчинка, і звати її Пенелопа.

— Добрий день, як справи? — сказала Пенелопа.

— Ніяк, це мої проблеми. У-у-у-о-о! — заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. — Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!

— Можливо, — ввічливо продовжила Пенелопа, — якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.

— Ти така добра, — ковтала сльози Табіта, — а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… — у-у-у! у-о-о-о! — нічого… — г-у-у! г-у-у! — не вдієш! О-о-ой-ой!

— Усе одно, — наполягала Пенелопа, — краще розкажи мені про всяк випадок. Сльозами горю не зарадиш.

Табіта дістала з-під подушки величезну хустку й добряче висякалась, а хустинка відразу спалахнула. Пенелопі й Г. Г. довелося затоптувати вогонь, і це дуже рознервувало Г. Г.

— Ніби я не казав їй користуватися вогнетривкими хустинками, я ж її сто разів просив! — обурився він. — Усі ці вогнедишні тварини такі неуважні, ти собі не уявляєш.

— Правильно, правильно, г-у-у-у, ображай мене, коли моє серце розбите, о-о-о-о! Мене — останню з роду Драконів, — ридма ридала Табіта. — Сварися, кричи на мене, о-о-о-о! Кволу, беззахисну, останню зі свого роду!

— От лихо! — сказав Г. Г. — Хоч що я кажу, все не так. Добре, я залишаю тебе з нею. Якщо буду потрібен, подзвони у дзвоник. Коли що термінове — дзвони п’ять разів.

Г. Г. поквапом утік, а Пенелопа обережно сіла на ліжко біля Табіти.

— Слухай, Табіто, — сказала вона лагідно та водночас вимогливо. — Ці ридання тільки пригнічують тебе, але не вирішують твоїх проблем. А якщо ти зараз опануєш себе та розкажеш мені, що сталося, то я впевнена, ми зможемо тобі допомогти.

— Добре, — сказала Табіта, глибоко, нерівно вдихнула, так що полум’я вирвалося їй із носа, ніби пелюстки троянди. — Так ось: час від часу всі дракони зникають — всі, крім одного. І тоді той останній, він чи вона, стає хранителем яєць, які зносять усі дракони, один за одним, перед тим, як зникнути. Мене обрали хранителькою яєць, і я цим дуже пишалась, бо це така велика відповідальність — знати, що майбутнє всіх драконів у твоїх руках, в одному кошику.

— Так, це величезна відповідальність, — серйозно сказала Пенелопа.

— Так ось, я саме підіймалася сюди і несла яйця — їх завжди висиджують у Кришталевих Печерах, — аж раптом зустріла василісків, із якими взагалі ніколи нормально не спілкуюся, бо вони такі брутальні та неприємні… Але вони сказали мені, що до головного плану внесено зміни, й тому вони прийшли, щоб забрати яйця в Замок Василісків, де їх тепер і будуть висиджувати. І я, безголова дурепа, віддала їм яйця, а тоді — о-о-у-у, у-у-у, г-у-у! — вони забрали їх і втекли, і сказали, що не збираються нічого висиджувати, і що — у-у-м-м, о-о-у-у, у-у-у! — що драконів більше ніколи не буде, Г-у-у, Г-у-у, г-у-у!

— Підступні тварюки! — гнівно промовила Пенелопа, а Табіта знову почала голосно ридати. — Але не переживай, ми разом із моїми братами збираємося проникнути в Замок Василісків, повернути великі Найголовніші Книги і врятувати твої яйця.

— Справді? Ви це зробите? — зраділа Табіта. — Але як?

— Ну, ми… — почала Пенелопа, але зупинилася. Кутиком ока помітила, що в затінку великої шафи в кутку кімнати щось ворухнулося.

— Скажи, — промовила вона, — тут, у Кришталевих Печерах, є ще хтось, крім вас?

— Хтось іще? — замислено перепитала Табіта. — Ні, тільки я і Г. Г. А що таке?

Пенелопа, не мовлячи й слова, підійшла до дзвінка і натиснула кнопку п’ять разів. За кілька секунд почулося тупотіння, двері рвучко відчинились, і Пітер, Саймон, Г. Г. та Папуга вдерлися до кімнати.

— Що сталося? — вигукнув Г. Г.

— Так, які проблеми? — запитали хлопці.

— Зачиніть двері, — сказала Пенелопа.

Вони зачинили двері й обступили Пенелопу.

— Ну? — сказав Саймон.

— Тут є шпигун, — спокійно сказала Пенелопа. — Він ховається біля шафи.

— Кажеш, тут шпигун, Пенні? — недовірливо перепитав Пітер. — Ти впевнена?

— Який іще шпигун? — і собі засумнівався Саймон.

— Не знаю, я тільки помітила якийсь рух. Он там, біля шафи, — показала пальчиком Пенелопа.

Хлопчики підійшли до шафи.

— Ти не помилилася, — Пітер нахилився та когось схопив.

— Ану пусти! — почувся хрипкий голос. — Пусти, кажу тобі, болить же!

Пітер повернувся до гурту не сам: він ніс за ногу товсту бородавчасту зелену жабу, вбрану в елегантний жакет. На голові у нього була білява перука, а в лапі — сірий циліндр. Пітер опустив її на підлогу, й тут жаба припала до землі, перевела подих і напружено втупилась у них своїми витрішкуватими жовтими баньками.

— Ага, ось бачите! — тріумфально промовила Пенелопа. — Я ж вам казала, що тут шпигун.