Гробниця - Кейт Мосс

Коли торохтіння коліс по замерзлій землі нарешті розтануло в нічній тиші, Леоні повернулась і підійшла до дверей каплиці. Засліплена слізьми, вона взялася за металеву ручку. На мить завагавшись, Леоні озирнулась. Удалині виднілося потужне жовтогаряче сяйво, над яким злітали снопи іскор та клуби диму, що сіріли на тлі чорного неба.

То палав будинок. Їй додалося рішучості. Повернувши ручку, Леоні поштовхом розчинила двері й переступила поріг гробниці.

РОЗДІЛ 97

Потік холодного затхлого повітря ринув їй назустріч.

Мало-помалу очі Леоні призвичаїлись до темряви. Витягнувши коробку сірників, вона відчинила скляні дверцята лампи й тримала вогонь біля ґнота доти, доки той не загорівся.

Асмодей визвірився на неї своїми блакитними очима. Леоні ввійшла глибше до нефа. Коли вона підіймалась до вівтаря, їй здалося, що малюнки на стіні пульсували, колихались і нависали над нею. У тиші гробниці пісок і дрібні камінці на кам’яних плитах гулко потріскували під підошвами її черевиків.

Леоні не знала, з чого починати. Її рука ковзнула в кишеню з картами. У другій кишені лежав шкіряний футляр зі складеними малюнками, з якими їй не хотілося розлучатися. Там були вона, Анатоль, Ізольда…

Леоні, нарешті, зізналася мосьє Беяру, що, побачивши карти на власні очі, вона кілька разів поверталася до дядькової книжки й, розмірковуючи, перечитувала її доти, доки ледь не вивчила напам’ять. Проте вона й досі не розвіяла свого сумніву стосовно роз’яснення, яке їй дав мосьє Беяр: яким саме чином життя, зображене на картах, та музика, що лине в повітрі, спроможуться вплинути одне на одного таким чином, що викличуть привидів, які заселяють ці стародавні місця?

Чи можливо це взагалі?

Леоні збагнула, що не самі лише карти, не сама музика й не саме місце, а тільки поєднання всіх трьох усередині гробниці зможе дати бажаний результат.

Вона розуміла, що коли міфи є правдивими, то, попри всі її сумніви, вороття назад не буде. Духи й демони заберуть її з собою. Колись вони вже намагалися це зробити, але зазнали невдачі. Та цього разу вона сама захоче, щоб примари забрали її, якщо разом з нею вони заберуть і Константа.

І тоді над Луї-Анатолем уже не висітиме загроза.

Раптом почулося якесь дряпання, стукіт — і Леоні аж підскочила з переляку. Вона швидко озирнулася, видивляючись, звідки йде звук, а потім полегшено зітхнула, здогадавшись, що то стукають у вікно голі віти дерев.

Поставивши ліхтар на підлогу, Леоні чиркнула ще одним сірником, потім — іще й засвітила старі лойові свічки в металевих канделябрах на стінах. Розтоплені краплі лою почали спливати вниз, застигаючи на холодному металі. Поступово свічки розгорілись, і незабаром гробниця наповнилась мерехтливим жовтуватим сяйвом.

Леоні підійшла ближче, відчуваючи, наче вісім малюнків на апсиді спостерігають за кожним її кроком. Перед вівтарем вона знайшла місце, де майже тридцять років тому Жуль Ляскомб написав великими літерами на кам’яній підлозі назву маєтку: С. А. D. Е. — Кад. Не знаючи, чи правильно вона чинить, Леоні видобула з кишені карти Таро, розгорнула їх і поклала колоду в центр квадрата. У її голові настирливо звучали слова покійного дядька. Шкіряний футляр вона помістила біля колоди; його шнурки розв’язала, проте малюнків витягати не стала.

Завдяки їхній силі я ввійду до іншого виміру.

Леоні підняла голову. На мить запала мертва тиша. За каплицею в кронах дерев шумів вітер. Дівчина прислухалась уважніше. Дим від свічок і досі підіймався рівненькими стовпчиками вгору, однак Леоні здалося, що, коли вітер завивав в’язовою алеєю та продирався крізь плетиво букових гілок, вона почула ледь уловиму музику, переривчасту мелодію, складену з простих нот. А потім ця мелодія прослизнула до каплиці крізь щілину під дверима та крізь зазори між шматками кольорового скла у вікнах.

Війнув вітер, і в мене з’явилося відчуття, що я в гробниці не сам-один.

Леоні усміхнулася, втішена тим, що добре запам’ятала цю фразу з книги. Тепер їй не було страшно; навпаки — їй було цікаво. Коли вона глянула на восьмикутну апсиду, то їй здалося, що обличчя фігури Сила ворухнулося. На мальованому обличчі з’явилась подоба посмішки. На мить ця дівчина стала зовсім схожою на неї: те саме каштанове волосся, ті самі зелені очі, той самий прямий прискіпливий погляд.

Моє «я» і його різновиди — як колишні, так і прийдешні — були присутні одночасно в тому самому місці.

Раптом Леоні збагнула, що довкола неї почався якийсь рух. Вона не могла сказати, чи то духи ожили, чи карти. Як вона й сподівалася в глибині душі, Закохані чітко набули знайомих і рідних рис Анатоля й Ізольди. На якусь невловиму мить Леоні здалося, що в обличчі та постаті Справедливості, що сиділа з мечем і терезами в руках, почали проступати обриси Луї-Анатоля. Хлопець наче перебував у силуеті цієї фігури. А потім буквально краєчком ока вона помітила, як риси обличчя Одріка Беяра — Саже — на хвильку проявились у молодому лиці Чарівника.

Леоні стояла зовсім нерухомо, наче даючи музиці заполонити простір довкола себе. Немов підхоплені її невидимим потоком, зарухались обличчя, вбрання та краєвиди — і стали схожі на мерехтливі сріблясті зірки в нічному небі. Леоні звільнилась від усілякого чуття себе самої. Розміри, простір, час, вага — усе це враз щезло й утратило будь-яке значення.

Почулася пульсація повітря й шерхіт; це, мабуть, духи, вирішила Леоні. Вони злегка торкались її плечей, шиї та лоба; вони оточували її — лагідно й ніжно, майже не доторкуючись по-справжньому. Тихий гамір почав наростати, поволі перетворюючись на какофонію безшумного шепотіння й зітхання.

Леоні випростала перед собою руки. Вона почувалась невагомою, прозорою, наче плавала у воді, хоча її червона сукня, як і раніше, звисала донизу, а чорний плащ облягав плечі. Духи чекали, що вона до них приєднається. Поглянувши на руки, Леоні чітко побачила на своїх блідих долонях символ безкінечності — перевернуту вісімку.

Аісі Іо temps s’en, vas res I’eternitat.

Срібними дзвіночками прозвучали ці слова в її вустах. І тепер, після стількох років чекання, їхній сенс угадувався чітко й безпомилково.

Звідси, з цього місця, час лине у вічність.

Леоні посміхнулась і, знаючи, що за нею — Луї-Анатоль, а попереду — мати, брат і тітка, зробила крок назустріч сяйву.

Тряска поїздка завдала Константові чимало клопоту, бо призвела до того, що на його спині та руках знову повідкривалися кілька виразок. Він відчув,