Гробниця - Кейт Мосс
— Пішки?
Слуга кивнув.
— Я знайшов ось це, мосьє. У вітальні.
Віктор простягнув тремтливу руку. То була карта Таро із гротескним зображенням диявола, коло ніг якого були прикуті двоє закоханих. Констант спробував зосередити погляд на карті, попри те, що дим застував йому очі. Придивившись, він побачив, що демон ніби рухається, а закохані дивом нагадали йому Верньє та Ізольду.
Він потер зболілі від диму очі, і на думку йому спала ідея.
— Коли закінчиш із Желісом, залишиш на його трупі оцю карту. Принаймні це заплутає слідство. Бо вся Кустосса знає, що дівчина туди приїздила.
Слуга кивнув.
— А ви, мосьє?
— Допоможи мені добутись до екіпажа. Кажеш, дитина, жінка та старий?. Вони не зможуть далеко втекти. Навпаки, мені здається, що вони зачаїлися десь поблизу, на території маєтку. Місцевість тут крута й лісиста. Є лишень одне місце, де вони можуть сховатися.
— А ці? — слуга кивнув на юрму нападників.
Битва сягала апогею, і крики та зойки ставали дедалі частішими й гучнішими. Невдовзі мав початися грабунок. Навіть якщо хлопцеві вдасться вислизнути сьогодні, то йому нікуди буде повертатись. Він стане злидарем.
— Нехай продовжують, — сказав Констант.
РОЗДІЛ 96
Коли вони дісталися лісу, іти стало набагато важче. Луї-Анатоль був дужий хлопчина, а мосьє Беяр, попри свій вік, виявився напрочуд прудконогим, та однаково вони рухались надто повільно. У них був ліхтар, але вони боялися його засвічувати, щоб не привернути увагу натовпу.
Із подивом для себе Леоні виявила, що ноги самі несуть її до гробниці, яку вона такий тривалий час оминала. Коли вона йшла вгору, її довгий чорний плащ чіплявся своїми краями за мокре осіннє листя, що шерехтіло під ногами. Їй пригадалися всі її мандрівки теренами маєтку: просіка, де ріс дикий ялівець, галявина, де загинув Анатоль, могили брата й Ізольди на узвишші біля озера — і серце її стислося від думки, що вона цього більше ніколи може не побачити. Вона дуже довго мучилася через обмеженість свого існування, але тепер, коли настав час іти, їй не хотілося цього робити. Валуни, пагорби, просіки, стежки — усе це, здавалося, стало частиною її єства.
— Нам іще довго, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль тоненьким переляканим голосочком. А то мені вже черевики муляють.
— Іще трохи, — відповіла вона, стиснувши йому руку. — Обережно, не послизнися.
— А знаєш, — сказав малий зумисне хоробрим тоном, — я зовсім не боюся павуків.
Вони вийшли на прогалину між деревами й стишили ходу. Цю тисову алею Леоні запам’ятала ще від часу свого першого приїзду, і тепер дерева на ній стали старішими, вузлуватішими, а їхні крони порідшали.
Як і домовлялися, на них чекав Паскаль. Обабіч двоколки тьмяно мерехтіли два ліхтарі, а коні нетерпляче довбали копитами землю.
— А де це ми, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль, у якого цікавість на мить витіснила страх. — Ми ще на нашій землі?
— На нашій. Коло старого мавзолею.
— Де ховають людей?
— Так, зрідка.
— А чому тут не поховані матуся й татко?
Леоні завагалася.
— Бо їм краще надворі, серед дерев та квітів. Ти ж пам’ятаєш, що вони лежать одне біля одного, поблизу озера?
Луї-Анатоль насумрився.
— Щоб чути, як співають пташки?
Леоні всміхнулася.
— Саме так.
— Я знаю, чому ти мене сюди не водила, — сказав малий, підходячи до дверей. — Тому що тут ховаються привиди.
Леоні швидко простягнула руку й ухопила його.
— Зараз не час, Луї-Анатолю.
Малий засмутився.
— Мені що, не можна заходити?
— Можна, але не зараз.
— А павуки там є?
— Може, і є, але ж ти все одно їх не боїшся?
Хлопець кивнув, проте побілів зі страху.
— Ми прийдемо сюди іншим разом. Коли буде день.
— Слушна думка, — погодилась Леоні.
Вона відчула на своєму плечі руку мосьє Беяра.
— Нам не можна більше затримуватись, — сказав Паскаль. — Ми маємо від’їхати якомога далі до того моменту, коли Констант уторопає, що нас немає в будинку. — Він нахилився, підхопив Луї-Анатоля й усадовив його у двоколку. — Ну що, малий, готовий до нічної подорожі?
Луї-Анатоль кивнув.
— Нам далеко їхати.
— Аж за Лак де Барренк?
— Іще далі, — відповів Паскаль.
— Та мені байдуже, — зазначив малий. — Маріета зі мною гратиметься?
— Аякже.
— А тітонька Леоні казки розповідатиме?
Дорослі злякано перезирнулись. Не промовивши ні слова, мосьє Беяр і Маріета забралися в екіпаж, а Паскаль сів на місце фурмана.
— Їдьмо, тітонько Леоні, — сказав малий.
Леоні грюкнула дверима екіпажа.
— Бережіть його.
— Вам не слід цього робити, — запально заговорив Беяр. — Констант — хвора людина. Цілком можливо, що час та природний перебіг подій покладуть край цій вендеті, причому досить швидко. Якщо ви почекаєте, то все це може скінчитися саме по собі.
— Хай і так, — відказала Леоні з гнівом у голосі. — Проте я не можу піти на такий ризик. Це може розтягнутись на три, п’ять, навіть десять років. Я не можу дозволити, щоб Луї-Анатоль виростав під тінню страху, завжди озираючись, завжди перелякано вдивляючись у темряву. Гадаючи, що там сховався якийсь зловмисник, котрий хоче заподіяти йому шкоду. Їй відразу пригадалося, як Анатоль раз по раз напружено визирав у вікно на Рю де Берлін. Пригадалось наполохане обличчя Ізольди, що вдивлялась у далечінь, убачаючи небезпеку в кожній дрібниці.
— Ні, — твердо мовила вона. — Я не допущу, щоб Луї-Анатоль жив таким життям. — Леоні посміхнулася. — Це має скінчитися. Тут, сьогодні, зараз. — Вона віддихнула. — І ви теж у це вірите, Саже.
На мить їхні погляди зустрілись у мерехтінні ліхтаря. Він кивнув.
— Я поверну карти до їхньої древньої схованки, — тихо сказав Беяр. — Коли хлопець буде в безпеці, а мене ніхто не бачитиме. Можете не сумніватися.
— Тітонько Леоні! — знову погукав малий, але цього разу в його голосі почулися тривожні нотки.
— Маленький, я маю дещо зробити, — мовила вона, намагаючись не виказати хвилювання. — І тому не зможу зараз поїхати з тобою. За тебе потурбуються Паскаль, Маріета й мосьє Беяр.
Малий надув губки та простяг руки, інстинктивно відчувши, що це не просто тимчасове розставання.
— Ні! — скрикнув він. — Я не хочу, щоб ти залишалася, тітонько Леоні!
Зістрибнувши з сидіння, він обвив руками її шию. Вона погладила його по голівці, поцілувала, а потім різко й рішуче відірвала від себе.
— Ні! — заволав хлопчик, відчайдушно пручаючись.
— Слухайся Маріету, — сказала Леоні, відчувши, як до горла підкотився клубок. — Піклуйся про мосьє Беяра та Паскаля.
Потім вона відступила крок назад і ляснула долонею по стінці екіпажа.
— Рушай! — скрикнула вона. — Пішов!
Паскаль ляснув батогом, і двоколка
