Врятовані совістю - Валентин М. Стецюк
Ромко теж в цей час спілкувався з татом, сестри були вже великі, з ними вже можна було тікати, але отець Любомир сказав:
— Ні, я тікати не буду, я лишуся зі своєю паствою до кінця, а ти, Ромчику, бери Марійку і Оленку і тікайте мерщій, бо зараз вже прибіжить охорона. Мала Василина лишиться з нами. Синку, ні в якому разі не кидай навчання. Отець Василь допоможе тобі і сестрам дістати нові документи і прилаштує у добрих людей. А тепер біжіть і хай Господь благословить вашу дорогу!
Розцілувавшися з батьками, діти повискакували з вагону і разом кинулися навтіки. Отець Любомир осяяв хрестом їхній шлях у нове життя, а мама в сльозах тихо молилася, притискаючи малу Василину до грудей.
Вискочивши на насип, діти зустрілися зі Славком, який нетерпляче вже чекав їх нагорі. Хлопці взяли дівчаток за руки і всі разом побігли по оранці геть від колії в напрямку до купки дерев, за якими вже сходив молодий місяць. За спинами почалася була стрілянина, але швидко вщухла. Повстанці не мали вв’язуватися у бій, вони лише коротко затримали надбігаючих москалів, щоб останні втікачі мали можливість хоча б сховатись в кущах вздовж колії, а далі вони поодинці стали відходити з тим, щоб різними шляхами дістатися до свого місця збору.
Переслідувати втікачів і партизанів москалі не стали, комендант потягу робити це не дозволив. Треба було наново складати ешелон, знайти тіла вартових, які попадали з площадок після влучних пострілів, і рухатись далі, тим більше, що людей лишилася у вагонах досить багато. Рахувати їх поки що не стали, просто позакривали двері вагонів. Втрати батальйону були мінімальні — один вбитий і троє тяжко поранених вартових, з яких одного прийшлося шукати дуже довго.
* * *
Полудкін відкрив очі. Все довкола було біле, але невиразне. Поступово почали проявлятися обриси різних речей — на білій стіні решітка віддушини, нижче — якась картина, а на картині ліс, ніби повалене дерево. Біля дерева реве ведмідь, ні не реве, а свистить. Але це свистіло у вухах.
— Де я? Хто я? Що це довкола? — подумки питав себе Полудкін.
Поступово він приходив до тями. Згадав потяг, себе на площадці вагону. А що далі? Роздивляючись, він побачив біле ліжко, на ліжку білу людину. Це лікарня — нарешті зрозумів Полудкін і настрашився. Він спробував порухати пальцями рук, а потім ніг, легко покрутив головою Зрозумів, що все на місці, заспокоївся і знову заснув.
Наступного разу Полудкін прокинувся від розмови над головою. Говорили двоє — чоловік і жінка. Жіночій голос говорив:
— От бачите, він ожив, а ви не вірили!
— Віжу, віжу, ето ти его виходіла, вєрнула с того свєта.
— Ні, це не я!
— А кто же?
Відповіді Полудкін не почув, але побачив над собою схилену сиву голову з окулярами на носі.
— Ну что, браток, ожил? Благодарі вот ету дєвушку, ето она тєбє жізнь спасла.
Полудкін повернув голову набік і побачив усміхнену до нього дівчину у білому халаті і знову заснув, не встигнувши посміхнутися у відповідь.
Пройшло кілька днів, солдат одужував швидко і вже скоро ходив по палаті. Йому не раз казали, що життя йому врятувала медсестра на ім'я Аня, давши на переливання свою кров і взагалі піклуючись ним найбільше, і що він має їй за це подякувати. І ось, знайшовши зручний момент, Полудкін підійшов до Ані і сказав:
— Ви спаслі мнє жізнь…
Але дівчина перебила його:
— Ні, вас врятував ваш образок!
Полудкін схопився за груди — так, його медальйон був на місці.
Епілог
Виконавши завдання, група Золотого без втрат рушила у Карпати. Рухались по ночах, спочатку кіньми, наскільки це було можливо, потім пішки. На початку вересня вони вже були в Штуківці. За пару днів тут було сформоване з'єднання УПА, яке мало своїм завданням через Чехословаччину дійти до Західної Німеччини, щоб донести всьому світові, що Україна ще не вмерла, що вона все ще бореться за свою незалежність і свободу. Більшість наших героїв з часом опинилися в Канаді і тепер ті з них, хто ще живий, часом бувають в Україні, навідуються і у Печорну.
Доля решти героїв склалася по-різному. Ромко з сестрами знайшли притулок у далекої родини на Волині, де вони вивчилися і позакінчували вищі школи. Коли батьки повернулися з Сибіру, родина з'єдналася, але не надовго, бо діти поодружувалися і мають тепер своїх дітей. В якийсь час Роман вирішив знайти свого друга дитинства і поїхав шукати його слідів у Печорну. Тут він швидко дізнався, що тепер Ярослав Дземан живе у Глядигорах, де працює бригадиром. Друзі зустрілися і розповіли один одному про своє житті по розлуці. Ярослав розповів Романові, як він деякий час переховувався у родичів, але з часом закінчив все-таки семирічку, а потім сільськогосподарський технікум у Тернополі і з часом перебрався ближче до різних місць. Через деякий час, вже в незалежній Україні, їхніми спільними зусиллями на дністровській кручі під крислатим дубом було поставлено капличку-пам’ятник бійцям УПА. Зовсім недавно дуб розбила блискавка, але капличка стоїть досі і видна усім, хто пропливає Дністром поміж селами Печорна і Глядигори. Тато ж Славка помер на засланні, а мама ще живе, але лишилася в Сибіру, бо донька там вийшла заміж і тепер треба бавити онуків. Брати теж прижилися на новому місці і рідко навідуються у рідні місця.
Михайлик після закінчення педагогічного інституту у Дрогобичі став вчителем історії і викладає тепер в тій самій школі, в якій відбувалися деякі події, описані на цих сторінках. Теж має дітей і онучку. У вільний час він пише історію села і, зокрема, збирає матеріали про повстанський рух у Прикарпатті. У вихідні дні він нерідко приводить своїх учнів на дністровську кручу і розповідає їм, як їхні земляки із зброєю в руках боролися за незалежну Україну. Діти ж від батьків знають, що і їхній вчитель історії ще дитиною теж певним чином долучився до цієї боротьби.
Полудкін після демобілізації не поїхав у рідну Тамбовщину, а залишився в цих місцях назавжди. Спочатку він влаштувався
