Врятовані совістю - Валентин М. Стецюк

Опанасенко прочитав доповідну, дещо недоречне виправив і дав Вахрушеву переписати начисто. Коли той впорався, майор ще раз переглянув папір, дав підлеглому підписати і поклав його в течку. Аж тоді він насупив брови і різко сказав:

— Вот і все! А тепер іди, собирай вєщі. Поєдіш в Норильск.

Він трохи подумав і додав:

— В родниє места!

Опанасенко на цей раз зробив «перельот» у своїх географічних знаннях — Норильськ був далеко північніше від рідної капітанові Удмуртії.

Однак Вахрушев на останнє навіть не звернув уваги, бо був вбитий цими словами на місці. Він чекав чого завгодно, тільки не цього — він просто забув про існування Норильська. Після написання доповідної він вже вирішив, що врятований, але він погано знав свого начальника. Опанасенкові непотрібні були свідки фальшування службових документів, але не в його силах було перевести підлеглого кудись далеко на нове місце служби, крім як у «лагеря» десь на Півночі або у Казахстані. Служити там не хотів ніхто і тому за рознарядкою туди відправляли офіцерів у примусовому порядку від кожного обласного управління МГБ. У Москві не навіть не хотіли розбиратися, чим проштрафився та чи інша людина, досить було того, що є когось послати на «роботу» серед в’язнів.

Коли Вахрушев отямився, Опанасенка вже не було в кабінеті. Він пішов організовувати відправку ешелону виселених селян. Тим самим потягом мали перекинути на Урал також окремий батальйон для охорони якогось секретного підприємства. Вони ж в дорозі мали пильнувати виселенців. Солдатів треба було розмістити в потягу так, щоб не сталося жодних несподіванок. Вже були випадки, коли повстанці зупиняли потяги і звільняли людей, яких везли на заслання. Отож, Опанасенкові треба було прийняти запобіжні заходи.

* * *

Місяць ще не зійшов, але зірки грайливо блимали з-за ріденьких хмар. Бійці лежали на сирому від дощів насипу довгим ланцюгом вздовж залізничної колії, яка тут робила крутий поворот і йшла дещо вгору. Через це потяг у цьому місці дуже сповільнював хід. Операція мала бути складною. У передніх та задніх вагонах їхали солдати батальйону охорони, а виселенців помістили у кількох товарних вагонах посередині потяга. Діяти треба було наступним чином. По-перше, мали бути «зняті» вартові на гамівних площадках чотирьох вагонів. Щоб не чутно було пострілів, стріляти треба було в той час, коли паровоз загуде. А він таки завжди гудів на повороті. Потім Ковель на ходу мав вскочити на площадку одного з вагонів з виселенцями, на ходу відчепити задні вагони, в яких були москалі і, либонь невелика частина виселенців. Потім по дахах наступних вагонів треба було пробігти вперед і відчепити ці вагони від передніх, де знову були солдати. Виконати це складне завдання Ковель взявся сам, але йому на допомогу дали Сокола. Ковель, коли ще вчився у ФЗУ, щодня їздив із своєї Криндачівки до Дебальцевого, де знаходилося те ФЗУ. Зрозуміло, що він завжди їздив «товарняком» на гальмівних площадках і тому добре вивчив систему зчеплення вагонів і знав, як їх треба роз’єднувати на ходу потяга.

Все йшло згідно плану. Як тільки вартові були «зняті», Ковель і Сокіл швидко наздогнали потяг і вскочили на площадку. Коваль перегнувся на бортиком площадки, а щоб він не перекинувся, Сокіл тримав його за ремінь штанів. Відкрутити гвинт стяжки і відчепити тяговий гак було справою одної хвилини. Поки вагони не віддалилися, Ковель, як мавпа виліз на дах вагону, перескочив на передній і побіг по даху, намагаючись не дуже гупати ногами. Тим часом Сокіл щосили крутив гамівне коло і задні вагони почали зупинятися. Закінчивши цю справу, він зіскочив з площадки і вибіг на насип над колією. А Ковель, пробігши чотири вагони, мусів відчіпляти їх вже сам. Це було дуже небезпечно, бо він мав лягти животом на корпус буфера, однією рукою триматися за гак, а другою відкручувати гвинт. Здійснити все це у темряві було непросто, але він у гарячці не думав про небезпеку. Працювати однією правою рукою було тяжко, вона терпла, приходилося інколи допомагати собі лівою, але найтяжче було зняти гак. Від нерівномірного ходу гак смикався, в якийсь момент натяг слабнув і у саме тоді його треба було знімати. Ковель зробив кілька невдалих спроб і зупинився трохи передихнути, випроставши руки над зчепленням. Колеса грізно гуркотіли праворуч і ліворуч, боєць мимоволі звернув на них увагу і його вперше перейняв жах можливої смерті під колесами. Але страх не деморалізував сміливця, а, навпаки, надав нових сил. Ковель вдало вибрав слушний момент і вправним рухом скинув гак. Далі він вже спокійно заліз на площадку і став крутити гальмівне коло. Саме в цей час потяг почав прискорювати біг, ніби звільнившись від зайвого тягаря і передні вагони стали швидко віддалятися. А між тим задні вагони вже зупинилися і спочатку з них не було чутно голосів, але потім двері одного з вагонів з гуркотом відсунулися і чийсь голос спитав у темряву:

— Ето что за остановка? Балогоє іль Поповка?

Відповіді він не почув, бо партизани, хоч би і хотіли відповісти, не могли почути запитання — вони лежали дещо далі, приблизно там, де мали зупинитися вагони з виселенцями. Коли солдати дали собі раду в тому, що раз попереду щось таки гуркоче, то це іде потяг, а вони таки стоять, то негайно почали стрілянину вгору. Але хтось дав команду бігти вперед і солдатня кинулася по шпалах наздоганяти потяг не припиняючи стрілянини.

А в цей час вагони з виселенцями вже стояли далі кілометри зо два. Ковелю і ще кільком бійцям треба було докласти чималих зусиль, щоб розкрутити дроти на петлях вагонних дверей. Відсуваючи двері, вони кричали людям, які вже попрокидалися:

— Люди добрі! Негайно виходьте і тікайте, хто куди зможе.

У вагонах загомоніли, почалася метушня, декілька людей, переважно молодшого віку, зразу повискакували з вагонів і кинулися врізнобіч. Однак таке бажання виявили далеко не всі. Старші люди поставилися до пропозиції втікати розважливо. Либонь вони знали про кількість охоронців, тому не сподівалися втекти далеко, крім того, зовсім старших батьків діти лишати не могли, з малими дітиськами теж ніхто не ризикував тікати. Дехто ж не хотів відпускати від себе дітей взагалі. Почалися поспішні сімейні наради, скоріше суперечки. Таким чином втекла тільки майже сама молодь.

Славко знайшов свою родину тільки щоб попрощатись по-людськи. Він заздалегідь знав, що батьки відмовляться