Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

навіть не вичищені як слід — колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали.

— Тобі це подобається? — спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні».

— Ще б пак, — відповів Сем. — У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.

— А ти знаєш, кому вони належать?

— Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! — відповів Сем.

— І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому?

— Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів.

— Овва! У вас водяться кролики?

— Купа! Минулої зими я підстрелив трьох.

— Взи-и-и-мку, — розчаровано протягнув Ян, — я думав зараз.

— Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю.

«Упораємося з роботою» — це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін.

Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства.

— Оце так! — захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження.

— Цю сову тато поцілив на стодолі,[4] а наймит набив чучело.

Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав:

— Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, — заприсягнись!

Ян, звісно, пообіцяв мовчати.

— Ходімо до стодоли, — запропонував Сем.

На півдороги він додав:

— Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею.

Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів:

— За мною.

Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.

— Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд — це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, — сказав я, — на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім — цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою — тато це напевне знає, бо судився.

Ян теж вилив Сему душу. Він розповів йому про свою лісову хижу, про те, як будував її, як проводив у ній найщасливіші миті свого життя. І зараз він ще з більшим завзяттям збудував би нову. Ян розумів, що Сем майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. Пригадуючи радісні дні у долині, Ян запропонував:

— А давай зведемо хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?

— Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.

III. Вігвам

І вже наступного дня хлопці вирішили взятися за справу. Після роботи вони подалися в ліс на пошуки місця для майбутнього табору.

Неподалік ферми луг перерізав потічок, який із дзюркотом зникав у лісі. Береги, вкриті буйною травою, ховалися в густих кедрових заростях, де струмок поглинало болото. Тут важко було проходити, але Сем запевнив, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, за сто ярдів підвищення ніби наскрізь проходило через ліс і вклинювалось у болото. Чудове місце для біваку[5]