Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А що?

— Не подобається мені тут… — буркнув характерник.

Та й познімав сакви й оружжя із вогневим запасом і до клуні заніс.

— Дивно мені,— каже Михась, коли вони сіли обідати під клунею, — що так час прудко біжить! Наче ж недавно Зелена Неділя була, а вже й возовиця настала…

— Ох, сину, — каже характерник, — хто з потойбічними силами діло має, для того час хутко пливе!

— А то чом?

— Бо в засвітах дорога його лежить…

— Правда?

— А певно! От слухай, що в нашому селі було.

— І що у нім було?

— Жив колись один парубок, — почав Обух, відламавши шмат коржа, — і мав він побратима. Так вони дружили, що водою не розлити, не те що! Та й заслаб той побратим і помер. А перед смертю й каже: «Як буде рік по мені, справиш поминки на могилі… Тільки ж гляди, сам приходь — нікого не бери з собою»! От минув рік, той хлопець і приходить на цвинтар. Коли ж дивиться, а побратим його стоїть коло могили. «Ходи, — каже, — зо мною, — побачиш, як я живу…» Та й попровадив його на той світ. А там краса неймовірна — сонце сяє і вдень, і вночі, квіття росте небачене, рай, та й годі… Сіли вони на березі річки, що прозора, немов кришталь, і давай бенкетувати. Таке, каже, пили, таке їли, що й сам король, мабуть, не чув про нього… От побув парубок у побратима один день, й одвів його той назад. Як опинився козак на білому світі, то й не впізнає нічого. Наче й цвинтар був раніше і хрести стояли, а це тільки чагарі кругом — од могил і сліду немає! Приходить він додому й бачить: хата десь ділася, а на їхньому обійсті стоїть корчма! Та що це за лихо?! Він до сусідів, коли ж там якісь незнайомі люде! Він до рідні,— коли ж ні він її не впізнає, ні вона його!

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — І що?

— От подумав парубок та й подався у волость. Так і так, каже, я такий-то… Розгорнув писар свої бомаги, водив пальцем по них, водив… Ні, каже, немає тебе у наших матрикулах! І не було ніколи. Іди звідси, каже. Вийшов козак надвір, сів на присьбі й заплакав.

— Еге, тут не заплачеш! — каже Михась. — І я заплакав би, якби така халепа мене спіткала!

— Коли ж це іде проз волость якийсь дід. Старий-старий, аж порохно з нього сиплеться… Чого се ти плачеш, сину, питає. Той і давай розказувати йому про своє горе. Подумав дід і каже: як було мені п’ять год, жив у селі такий парубок, як ти отсе… та пропав він, наче камінь у воду! А зараз, дідуню, скільки вам? — питає козак. — Та вже за сотню, — каже дід. — А який же король зараз у Варшаві? — питається тоді парубок. — А Володислав! — А рік же який? — А такий-то! — Парубок тоді й у поли вдарився. Таж коли я до побратима ішов, каже, то у Варшаві Стефан сидів, которого Баторієм прозивали!

— А нехай йому цур та пек! — вигукнув Михась.

— Дід тоді давай і розпитувати його, як же це все воно сталося. Як розповів йому парубок свою пригоду, він і каже: «Це ти, сину, на тому світі був… А там один день за сто год щитається!» — «І що ж мені оце робити»? — питає неборак. — «Отам на болоті,— каже дід, — живе знахар… Піди до нього, то, може, врадить щось твоєму лихові». Той і пішов. Як розказав, що з ним скоїлося, знахар подумав і каже: «Тяжко твому горю зарадити, та спробуємо… На осьо пляшку зі свяченою водою. Як прийдеш на старий цвинтар, розлий сюю воду хрестом на тому місці, де могила твого побратима була». «Та й що буде»? — питається козак.

Тут затупотіли копита, почулося хоркання коняче, і заїхав на обійстя вершник. Плигнув додолу і припнув коня до конов’язі.

— А ви що тут ждете? — глянув на Михася з характерником.

Був то циган, чорний, мов головешка, ще й одне вухо утяте. Так недобре зирив він на них, що Михасеві аж мороз по шкурі пішов.

— З Січи їдемо, — каже йому Обух. — А ти коваль?

— Еге ж.

— А коней нам перекуєш?

Циган сплюнув набік.

— Як хазяїн скаже, то перекую… Що там у вас?

— Підкови поодривалися.

Нічого на теє не відказав коваль, тільки вуздечкою ляснув себе по халяві та й подався до хати.

— Вовкуватий люд тута… — буркнув Михась.

— І живуть посеред степу, — докинув Обух. — Певне, минає їх орда… недарма ж татарин господарем! Пістоль при тобі?

— Ага.

— То пильнуй.

— А що?

— Та зараз побачимо…

Рипнули двері, й