Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Довідавшись про все це, я зрозумів, чому запорожці такі сумні й чому вони безнадійно дивляться один на одного.
Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий і владний голос одного із сивих богатирів:
— А годі, панове товариство, славне Військо Запорозьке, журитися! Тоді б ми мали тужити, коли б свою честь і славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, ніхто з нас не думає впускати ворога до Січі, доки живий хоча б один із запорожців. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?
— Життя нам не шкода! — відгукнулися голоси. — Змолоду не жаліли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі — де вже той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і Військо Запорозьке та слава його!
— Військо не загине, бо воно з Костем. І слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах, навіть здійметься вгору та більше розійдеться по світах!
Я придивився до козака, який виголошував ці сміливі й чесні слова, і вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січі.
— Немає з нами нашого славного батька Сірка, що тридцять років водив нас на ворогів! — сумно перемовлялися з-поміж себе козаки. — Коли б із нами був Сірко, не спіткала б нас недоля!
— Ходімо, брати, на його могилу! — сказав Богуш. — Помолимося там милосердному Богові й будемо благати поради в батька Сірка.
По сій мові мало не все товариство рушило із Січі до надгробка славного кошового, а разом із ним пішов і я.
Я бачив, як упали старі діди навколішки біля могили, голосно співаючи псалом, і той спів щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга...
— Батьку наш незабутній, — почав після молитви Богуш. — Почуй нас, нікчемних дітей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Ті самісінькі московці, яким стільки ми служили, чиї землі три століття від бусурманів боронили й чиїх дітей із тяжкої неволі турецької і татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим військом, щоб зруйнувати матір — Січ нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша віра, чи віддати ворогові свої скарби, чи подарувати йому рідні, политі козацькою кров’ю, землі? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!..
І долинув з-під землі той же голос, що вчувався мені раніше:
— Я чую, діти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж: не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й не землі потрібні цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього — безмежний обшир... Не треба йому і скарбів. Воля ваша йому очі коле... і по неї послав він те велике військо!»
— Не віддамо волі! — заридали старі козаки. — Нехай краще бере душу!
— Вже волю України взято! — знову пролунав таємний голос.
— Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!
— Не віддамо своєї волі, — вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. — Воля нам миліша за життя!
— Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Січ, коли не буде зради!
Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в темряві.
Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і скрипіння коліс... То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз здійняли пальбу.
Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й полум’я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.
Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці, але вони стояли нерухомо. Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи від вогню сусідні курені й церкву.
Не знаю, скільки годин били гармати, бо я втратив зв’язок із часом, і якоїсь миті мені привиділося те, що тривало цілі дні й тижні.
Нарешті пальба припинилася, і я побачив, що від берега до Січі відплив човен. У ньому сидів посланець од царського війська, український козак Сметана, який умовив січовиків, щоб вони не змагались і скорилися.
Я бачив, що в Січі подекуди лежали козацькі трупи, ще не поховані й навіть теплі. Кров’ю позапікалися сиві вуса й оселедці вбитих богатирів, а земля навколо мертвих була аж червона.
Біля посланця незабаром здійнявся галас, бо січовики, впізнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силоміць взяли на службу до ворожого війська, але запорожці не зважали на те, і Богуш грізно мовив до нього:
— Дався, легкодухий, живим у неволю і задля нікчемного життя свого зрадив рідному краєві й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах іншим легкодухим!
Сметана корчився навколішки, благаючи милосердя, але січовики до зрадників ніколи не мали пощади й, підхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкі хвилі Дніпра...
Потім усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Січі.
Вставало червоне сонце
