Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

— Так хоч би фортеці оглянути.

— Фортеці, якщо охота, то тут і ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великій Хортиці.

— А туди можна під’їхати?

— А чом би й ні? Тут під’їхати зручно.

Харько трохи повернув човна, й ми пішли так, що Стовпи лишилися в нас із правої руки, а Стоги — з лівої. Коли ми проїздили побіля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великі й високі, мов триповерхові будинки.

— І на цих скелях, — сказав Харько, — мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч і водою її змивало.

Нас хутко несло до передніх скель Хортиці, перед якими жовтіла невеличка піскувата коса. Я дивився на ці скелі й на великий острів, і в моїй уяві поставала картина, як до цієї-от Хортиці під’їздив Тарас Бульба із синами і що вони побачили тут, у Запорозькій Січі: як тут січове товариство працювало над чайками й пило горілку та грало на бандурах...

Зненацька зліва на острові виникла слобідка з чепурними високими хатами.

— Та на Хортиці слобода є! — вигукнув я.

Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сиві брови зрештою заступили очі... І, не дивлячись на будинки, Харько ледве вимовив крізь сціплені зуби:

— Німці живуть...

Поминувши передні скелі Хортиці, човен пристав до неї саме там, де жовтів пісок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.

— Ось тут, — сказав лоцман, — як злізете на горб, знайдете окопи.

Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручніше було піднятися наверх. А це нелегко, бо скелі скрізь майже сторчові. Нарешті ми вибрали видолинок, де поміж камінням росли чагарі, які полегшували б нам сходження, і ми полізли на скелі.

Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбік: мало не з-під ніг у нас із шелестом і сичанням вискочили три великі, головаті жовтобрюхи й хутко поплазували під тернові кущі, де й зникли у щілинах скель. Мені здалося, що ці жовтобрюхи були товщиною в чоловічу руку й аршинів до півтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнішу, ніж у гадюки; вуха ж та спід шиї були червоні.

— Пам’ятайте, паничі, — почули ми голос Харька від човна, — тут скрізь багато жовтобрюхів.

Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самі. Постоявши трохи й заспокоївшись після несподіванки, ми з Семеном полізли вище, обережно придивляючись, чи не червоніють де вуха жовтобрюхів. На одному з уступів скелі, повз який нам доводилося проходити, ми вгледіли цілу купу гадів, що грілися проти сонця.

Хоча я й народився серед степів і не вперше бачив зміїв, але такої сили їх і таких великих мені не випадало ніколи бачити. Я мимоволі спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.

— Як же його йти? — поглядом питали ми із Семеном один одного.

— Давай розженемо їх камінням! — порадив Семен. Ми почали кидати на скелю каміння, але наші руки тремтіли, і ми не влучали в жовтобрюхів, а вони не боялися гуркоту.

— А навіщо ж у нас рушниці за плечима? — вигукнув я і, скинувши рушницю, вистрілив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив і Семен.

Жовтобрюхи заворушилися і почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього місця, то там уже не було жодного; тільки на камінні залишилися невеликі криваві смужки.

Задоволені з того, що наші постріли не пропали марно, ми зарядили рушниці знову. Але ж не можна стріляти в кожного жовтобрюха — тут потрібні були добрі ломаки. На жаль, окрім кущів шипшини та терну поміж скелями нічого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березі висока лоза.

Вирізавши собі добрі лозини, ми знову полізли на гору тим же видолинком, зганяючи зі шляху жовтобрюхів лозинами. Але на одному уступі трапився нам такий, що нічого не боявся; ми підійшли зовсім близько, а він усе грівся на сонці, розпластавшись на камені.

— Не лячно? — скрикнув Семен. — Так на ж тобі! — і він цвьохнув гадину лозиною.

Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.

Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі, «у нього гадючий погляд», бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори.

Не пам’ятаю, як, а тільки я також ударив жовтобрюха лозиною. Він напружився усім тілом, підняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й відскочив убік, на сусідню скелю. Жовтобрюх опустився на те місце, де стояв Семен, і знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад підскочив, але вдарився об камінь і знову ліг назад. Та, не вгамувавшись на тому, він поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рівному. Тоді ми із Семеном покидали лозини й давай стріляти в жовтобрюха... І тільки після четвертого пострілу він опустив голову й скрутився у кільце.

— Не підходь! — гукнув я Семенові, помітивши, що він хоче нахилитися над жовтобрюхом. — Це він прикидається!

Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотілося залишати таку славну здобич, і ми підняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвіст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тіло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примітній скелі, щоб узяти із собою, коли вертатимемося назад.

Після ще деяких сутичок із жовтобрюхами нарешті дійшли ми до півтори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою і степовими квітками; скелі траплялися тільки поодинокі, плескуваті.

Озирнувшись, ми побачили, що не тільки Харько з човном, а навіть увесь Дубовий острів і пів-Дніпра заховалися вже під горою, проте Сагайдачне з його чарівним, непроглядним лісом і величними скелями лежало, як на