Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

— Спізнився, московський недоляшок!.. — стиха відповів Богуш. — Я вже збираюся до іншого царя — того, що на небі! А з якими очима ти постанеш перед ним?

— Годі, годі! — заговорив я в знемозі, силкуючись одірвати свої руки від надгробка. — Я не можу більше дивитися!

Але руки не слухались... Вони мовби прикипіли до каменя, і я ще бачив, як усі запорозькі курені охопило полум’я і як зрадники разом із ворогами скинули хрест із січової церкви, а дзвони — із дзвіниці... Як вони грабували в церкві срібло, золото й свічки... Як здирали з образів золоті із самоцвітами ризи... Як виносили з-під престолу військові клейноди... І як уже наостанку підпалили церкву.

Я не міг зрушити з місця, хоч і намагався це зробити. Тоді я почув таємний голос:

— Ти бачив сам, як це було. Пам’ятай же, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх... І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода й братерство!

Коли відірвалися мої руки від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не міг підвестися з могили й поглянути навколо себе...

Далеко, на схід сонця, з-за плавні, повитої ще млою, рожевіла світова зоря. І вгледівши її колір — радості й надії, я мимохіть вигукнув:

— О зоре, зоре! Будь ти не тільки вранішнім світилом, а й символом єднання й волі українського люду.

І

Ще до Богдана Хмельницького, а саме 1635 року, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Судима. За молодих літ він собі набув великого войовничого хисту й завзяття, бо його козакування припало на часи славних походів гетьмана Сагайдачного. З ним Судима й турецьку Кафу в Криму завоював, і Трапезунд за Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгороду вогнем випалював; нарешті, рятуючи Польщу, під Хотином бився з турками у великому бойовищі; а скільки менших походів та сутичок із ворогами мав — того так і не полічити. Недобре віддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх од поразки під Хотином (там Сагайдачного навіть було смертельно поранено) — злякалися поляки козацької сили та й почали відтоді чинити запорожцям усілякі утиски, а найперше, що скоїли, завели реєстр на шість тисяч душ, і хто не встиг себе вписати, за тим вони не визнавали жодних прав ні на ґрунти, ні на іншу власність, ні навіть на вільне життя й намагалися всіх козаків-«випищиків», себто виписаних із реєстру, обернути на панських холопів.

Знаючи про утиски щодо козаків та про поневолення польськими панами українських селян, Іван Судима ненавидів поляків, і коли 1630 року запорозький кошовий Тарас Трясило повстав проти шляхти, то Судима став йому за першого помічника й побратима. В тому повстанні козаки здобули над поляками перемогу, але не зуміли скористатися з неї й через те невдовзі зазнали ще більших знущань.

Не маючи влади, Судима приховував свою помсту в серці, а щоб не марнувати молодечої вдачі на Січі, він щороку ходив із козаками на чайках у Чорне море воювати турків: топив їхні галери, руйнував турецькі міста й визволяв із полону хрещений люд. Слава про Івана Судиму розійшлася далеко поза межами України й нарешті стала всесвітньою після того, як він, захопивши в морі на турецькій галері багатьох бранців, триста з них передав у дарунок папі Римському, який тоді саме воював із турками.

Незадовго перед тим, як Судимі стати кошовим отаманом, поляки заходилися будувати на запорозьких землях біля Дніпра, над Кодацьким порогом, могутню фортецю, щоб одмежувати Запорожжя від України й перешкоджати поневоленим українським селянам тікати від панів на Січ, а запорожцям вертатися додому й нагадувати своїм безталанним братам, що на світі ще існує воля.

Спорудження Кодака завдало нестерпної кривди та шкоди запорожцям. їм доводилося або скоритися полякам і поволі вмерти без єднання із рідним краєм, або битися з ворогом на смерть. Сулима, тільки-но став на Січі кошовим, зважився на останнє.

Передусім він поїхав зі своїм побратимом Бурляєм на Кодак, щоб на власні очі подивитися, що там робиться. Вони застали там кілька тисяч грабарів, зігнаних з усієї України, які під орудою французького інженера Боплана копали шанці та зводили стіни й башти; навколо ж самого Кодака табором стояли польські полки.

Сулима зрозумів, що військо тут для того, щоб запорожці не могли розігнати, грабарів, і він сказав Бурляєві:

— Хай вражі ляхи будують, доки їхня сила... Та не буду я козаком, коли не зруйную всю ту будівлю!

Запорозький кошовий знав, що руйнувати Кодак можна лише тоді, як піти війною проти Польші; адже вона ніколи не змириться, а щоб здолати таке військо, яке мали поляки в ті часи, треба зібратися із силою, роздобути грошей на коней і зброю та харчі для козаків. От і надумав кошовий, перш ніж виступати, рушити морем на розкішне турецьке місто Азов і захопити в ньому срібло й золото та інші скарби.

Тоді й скликав Сулима запорожців на раду:

— А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке! — сказав він. — Чи нема серед вас тих, що вже поодлежували боки по куренях? Як є, то виходьте, підемо разом погуляти на Чорне море та запалимо люльку аж в Азові турецькому!

Козацтво радісно відгукнулося на той заклик:

— А чого нам справді нидіти в Січі та товариський хліб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не допоможе нам милосердний бодай трохи нещасних невільників на рідну Україну, до своїх діточок дрібненьких повернути!

Застукотіли у Великому Лузі сокири, й запорожці стали лагодити та конопатити свої чайки. Весь берег Дніпра біля Січі скидався на величезний мурашник, а від розігрітого дьогтю та конопатки понад річкою слався пахучий сивий дим.

Минуло лише два тижні, та вже були готові до морського походу з півсотні добрих чайок. Передав Сулима Січ наказному отаманові й рано-вранці, забравши із собою дві з половиною тисячі добірного товариства, зійшов на палубу найбільшої чайки, щоб оглянути все військо.

Велична й могутня постать у запорозького ватажка. Засмагле на сонці обличчя з великими, іскристими очима та пишними