Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопців не любить, щоб було цікаво, не любить таємниць і загадок!
А взагалі, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, і їхня затія провалилася б.
— Скажи, Павлушо!
— Ага!
— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комісія зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всі відмінники, серйозні, позитивні люди, але ж фантазії у них, як кіт наплакав, їй-богу! А тут же треба щось таке грандіозне, небувале, космічне.
— Ой! Слухай! — раптом скрикнув я.— А давай...
І, захлинаючись, я почав викладати йому свою ідею.
— Молодець, Яво! — скрикнув він.— Молодець! Геній! Я завжди казав, що ти геній!
— Тільки щоб ніхто не знав,— сказав я.— Хай вони собі готуються офіційно, а ми...
— То буде наша таємниця,— підхопив Павлуша.— Таємниця двох невідомих!
— Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копіткої роботи і часу.
Добре, що з відбудовою вулиці Гагаріна було вже закінчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагаріна стала ще кращою, ніж до стихійного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весілля.
Такого весілля наше село ще не знало.
Улюблена всіма вчителька виходила заміж за героя -лейтенанта, який разом зі своїми солдатами самовіддано рятував село від повені.
Правління колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весілля на все село, запросивши рятівників-солдатів.
У колгоспному саду теслярі збивали довжелезного, майже на кілометр, стола. За цим столом мало всістися все село, до одного чоловіка, і гості...
Той стіл було радіофіковано: через десять метрів стояли переносні мікрофони, а на деревах висіли гучномовці — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всі.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо...
За три дні до весілля з Грузії прилетіли родичі й друзі нареченого, їх було чоловік сто, не менше. До Києва вони закупили цілий літак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси і одне вантажне таксі. На тому вантажному таксі приїхало десять бочок грузинського вина і вже не знаю скільки ящиків з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та іншими кавказькими ласощами.
Вся наша самодіяльність під керівництвом завклубом Андрія Кекала ночами до самісінького ранку розучувала і репетирувала нову програму для весільного концерту.
«Гвоздьом» програми був новостворений «хор старійшин» (тобто дідів і бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузії є такий хор, і негайно вирішив створити і в себе.
Як не дивно, наші дідусі й бабусі охоче відгукнулися на цю ідею. І вийшов могутній хор. Бо чого-чого, а дідів і бабусь у нас таки багато. Сусіднє село так і зветься ж — Дідівщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вісімдесят—дев'яносто — це в нас дуже просто. Профессор з інституту довголіття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свіже повітря — два, люблять працювати — три і майже нема лихих людей — чотири...
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усі люблять жартувати й сміятися.
А сміх — це здоров'я! І той хор дідів усі пісні, казали, розучує веселі, жартівливі.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо...
І от надійшов переддень весілля.
Комісія скликала нас всіх, увесь клас, вранці на шкільному подвір'ї і доповіла про наслідки своєї роботи.
Вирішили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як під час екзаменів: стіл, накритий китайкою, від дверей килим-доріжка, на столі і на вікнах квіти.
Потім ідемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квітів. Це — обов'язково. Сідаємо за свої парти. Рівно о другій годині (як на урок — ми на другій зміні останній рік училися) прийде Галина Сидорівна, її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комісії). Скаже дівчаче слово від класу. В неї написано дві сторінки. Вона прочитала — всім сподобалося, навіть мені: добряче написано, хоч надто жалісно. Потім виступить Коля Кагарлицький і скаже хлоп'яче слово від класу. В нього було написано аж три з половиною сторінки і теж добряче — з іменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наші вибрики, даруйте, мовляв, за все...
Третім виступить Карафолька і прочитає... вірша. Власноручно складеного вірша. Це було для всіх нас страшенною несподіванкою. Ми ніколи й гадки не-мали, що Карафолька може скласти вірша. А він раптом...
Створював свого вірша Карафолька рівно стільки, скільки Господь Бог землю — шість днів.
Та, на мою думку, наслідки були значно гірші.
Хоча дівчаткам вірш дуже сподобався, особливо останні рядки:
Ми вас дуже по-справжньому любимо, і ніколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спеціалісти, вважали, що вірш Ка-рафольчин, або, як він його сам, червоніючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такі, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префікси,
Корені слів, закінчення й суфікси.
Окрім того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо із здоровим глуздом людина не може любити префікси й суфікси.
По-друге (і це головне!), «мадригал» був безособовий і неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорівна не називалася на ім'я.
Карафолька почав бити себе в груди і присягатися, що він дуже старався, але в нього нічого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорівна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона була, скажімо, Ганна Іванівна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Іванівно!», «Ми вас любимо, Ганно Іванівно!», «Не забудемо Ганну Іванівну...». Але називати її Ганною Іванівною, коли вона Галина Сидорівна, було б нетактовно.
А «Дорога наша Галино Сидорівно» ну не читалось аж ніяк. То вже були не вірші, а чистісінька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога і любима учителько! »
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі.
Карафолька густо почервонів і похилив голову.
Але
