Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
Я стояв як громом прибитий, нездатний і слова вимовити.
— Уфф! — вигукнув Піда, здіймаючи руки до неба. — Великий Дух сам покарав його й перекинув під ним скелю.
Тілл-Лата, помітно блідий, попри бронзовий відтінок шкіри, вказав рукою на води озера, що нагадували величезний киплячий котел, і сказав:
— Злий Дух кинув його у воду й не поверне, поки не настане кінець цього світу. Він був проклятий.
Я мовчав. Мій сон! Мій віщий сон! Прірва поглинула золото! Прірва поглинула Сантера! В останню мить Бог затримав мою руку і замінив суд людський своїм судом, а вирок Сантер виконав сам: він підпалив ґніт і стратив сам себе.
Внизу до скелі бігли наші воїни. Обидва вожді швидко спускалися до води, щоб перевірити, чи не лишився часом Сантер живим. Але ні! Уламки скелі поховали його на дні озера.
Раптом я, людина сильна, яку досі ніщо не могло вивести з рівноваги, відчув неймовірну слабкість. Ноги мої затремтіли, мені довелося присісти. У голові паморочилось, я заплющив очі, але ясно бачив перед собою скелю, яка хитається, а в моїх вухах все звучав несамовитий крик Сантера.
Чому ж так сталося? Мабуть, Віннету передбачив, що заповіт може випадково потрапити в руки ворога, і влаштував тайник таким чином, що тільки я міг без ризику для життя дістатися до золота. Напевно, якби я прочитав у заповіті зашифрований для мене опис шляху до скарбів, я зрозумів би, де захована пастка. Але де ж золото? Залишилося воно в скелі чи разом з уламками звалилося у води озера?
Я не шкодував про золото. Якщо воно опинилося на дні озера, нехай там і лежить хоч цілу вічність. Непоправною втратою здавалося мені лише те, що назавжди втрачено заповіт мого червоношкірого брата. Але тут я згадав про шматочки паперу, які падали в воду, і відразу відчув приплив сил. Схопившись на ноги, я швидко спустився вниз, щоб зібрати й зберегти те, що ще могло залишитися від останньої волі Віннету. Посеред озера щось біліло. Роздягнувшись, я стрибнув у воду. Це справді був клаптик паперу.
Я довго плавав по озеру в усіх напрямках і відшукав ще три клаптики. Коли вони висохли на сонці, я спробував прочитати розмазані літери. Але мені так і не вдалося встановити зв’язки між окремими словами, які ще можна було розібрати: «… половину отримає…», «… бідність…», «… під скелею…», «… розділити…», «… християнин…», «… не мстити…».
Це було все, що залишилося від заповіту. Я досі зберігаю ці шматки паперу, як святу реліквію.
Коли ж я остаточно отямився від потрясіння, ми почали ретельно обстежувати околиці. Частина апачів вирушила шукати коня Сантера. Ясно, що тварина була десь неподалік, прив’язана до дерева або стриножена, і, якби ми її не знайшли, вона загинула б від голоду. Решта знову пішла зі мною на вершину гори, щоб спробувати знайти дорогу в печеру, якої більше не існувало.
Ми довго лазили по горі, намагаючись підступитися до неприступної скелі. У мене в мозку несподівано спливла остання фраза з заповіту: «… там зійдеш з коня і вилізеш…» Раптом мені сяйнула думка: хіба ми вилазимо тільки на гори? А якщо Віннету говорив про дерево? Біля самісінької скелі справді росла величезна ялина. Я виліз на неї, і під одним із сучків побачив зручний виступ завширшки приблизно три фути, за яким можна було легко зайти до печери, тобто до нинішнього краю скелі. Великі й маленькі уламки каміння вкривали колишнє дно печери. Я стояв посеред цієї купи каміння й чітко бачив, де саме було дно знищеної печери. Якщо золото було сховане не внизу, а в стінах або й у стелі цієї печери, то тепер воно опинилося у воді.
Я покликав апачів, щоб вони допомогли мені шукати. Ми оглянули кожен найменший камінчик, але нічого не знайшли, жодного натяку, жодного сліду. Усі шукачі були навчені звертати увагу на найменші дрібниці й уміти зробити з цього правильні висновки, але тут усе було марно, ми нічого не могли знайти. До вечора ми спустилися на берег озера, щоб переночувати там. Апачі, яких я відрядив на пошуки коня Сантера, знайшли його та привели до місця стоянки. Я витрусив усе з торбів, проте не виявив нічого цікавого.
Ми провели біля Темної Води чотири дні, з ранку до вечора намагаючись знайти слід, що веде до золота, але пошуки наші були марні. Я цілковито впевнений, що якби золото було сховане в скелі, ми неодмінно дісталися б до нього. Але воно лежало на дні озера поряд з тим, хто за нього загинув. Так ми й повернулися на Ріо-Пекос без убивці Інчу-Чуни і Ншо-Чі, але задоволені тим, що нарешті помстилися за них.
…Ось так і загинув назавжди заповіт вождя апачів, як загинув він сам, як незабаром загине все плем’я червоношкірих. І хоч воно обдароване від природи, йому не судилося піднестися до високої мети й виконати своє призначення — немов уривки заповіту вождя, які летять у повітрі, поневіряються по землі червоношкірі воїни без твердої опори. Поневіряються далекими рівнинами, які їм колись належали.
Однак настане час, і кожен, хто побуває в долині річки Метсур, зупиниться біля могили вождя апачів і скаже: «Тут спочиває Віннету, великий червоношкірий воїн!» А коли посеред зеленої прерії зітліють рештки останнього з індіанців, нове покоління, що з’явиться на рівнинах Дикого Заходу й буде значно благороднішим за попереднє, вигукне: «Тут спочиває плем’я червоношкірих. Воно могло б стати великим, але історія, на жаль, не дала йому досягти величі!»
