Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

Але навколо тихо.

“Тече ритмічна тиша”, — це, здається, із Кіплінга?

Так, зрештою, і має бути. “Маскування під мертвого”. Добре придумано! У шефа, треба віддати належне, світла голова. Правда, він причепливий, зарозумілий, з підлеглими поводиться гірше, ніж поводився б із батраками, зате витівник, хитрий, спритний — справжнісінький тобі диявол!

Вичікуючи, людина лежить до половини у воді, ніби підвішена в місячному світлі.

Монотонно поскрипує сосна: рип-рип… рип-рип…

Спочатку план був інший, громіздкий. Але, на щастя, допомогла ця загибель під час катання на човнах.

Шеф і його “наймити” спостерігали катастрофу з сінника.

Човен перекинувся в ту мить, коли спортсмен, що сидів на рулі, лягав на інший галс. Вітрило, що впало, одразу накрило обох — і хлопця, і дівчину.

Натовп сипонув на місце загибелі. Шеф міцно вилаявся.

— Зчинять гармидер! — пояснив він. — Почнуть пошуки, похоронне виття, плач, те та се. Не менше п’ять—шість днів затримки.

Він мав рацію. Пошуки утоплеників затяглися. Із міста наїхало багато народу: чиновники, поліцаї, рідні, байдикуваті роззяви. На березі завжди товпились люди.

Шефові уривався терпець.

— Ну що за дурні ці утопленики! — казав він. — Де їм надало потонути? Перед самим російським постом для спостереження, і якраз тепер, коли ми тут!

“Наймит” старший погоджувався з начальством. Чекання завжди вимотує нерви.

Другий “наймит” зарозуміло мовчав, палив і спльовував убік.

Це дратувало його напарника.

Познайомились вони уже тут і з першого ж погляду безпідставно зненавиділи один одного.

Безпідставно? Мабуть, ні. Сума винагороди дуже велика, а шеф поки що тільки приглядається до своїх помічників. Хто з них піде на завдання, а хто лишиться в резерві? “Наймити” вбачають один в одному конкурента.

Другий “наймит” — німець. Обличчя в нього вузьке, зле, загострене, як сокира. А очі темні, без блиску, ніби наскрізь з’їдені іржею. Років йому не більше тридцяти, але волосся на голові і брови зовсім білі. Рання сивина, чи що, а може, він альбінос?

Перший “наймит” трохи старший. На питання про національну приналежність відповідає неохоче. Всяке бувало… Іншим разом — особливо з похмілля — довго, з зусиллям пригадує, хто ж він сьогодні: грек, турок, араб?

Проте десь на дні пам’яті зберігається розпливчато-тьмяне видіння: острів Мальта, нетрі Ла-Валлети. Там він народився. Але це було дуже давно, близько сорока років тому. Строкатим калейдоскопом закрутилося життя. І сорокалітній вік — майже межа в його професії.

Швидше б вирвати цю винагороду! Одійти геть, придбати бар, доживати вік спокійно. Але завдання, напевне, перехопить альбінос. Він молодший.

І тут, як усюди, безробітні відштовхують один одного ліктями. Молоді, зрозуміло, встигають раніше від літніх.

Злі, як осінні мухи, бродять по хутору “наймити”, виконуючи про людське око дріб’язкову роботу. Так і чекай, спалахне суперечка між ними. Шеф запобігає їй коротким “брек”.[48]

На третій день він з біноклем забирається на сінник. Там є вузенький отвір під дахом, на зразок амбразури. Крізь нього годинами роздивляється на протилежний, російський берег. І шкірить зуби при цьому. Ого! Маленьких дітей лякати б такою посмішкою!

Уранці він повідомляє “наймитам” свій план.

Альбінос вийняв трубку з рота:

— Придумано добре. А хто піде?

— Він.

— Чому не я?

Шеф нахмурився.

— Я вирішую!

Потім усе ж таки зволив пояснити:

— Він уже ходив на зв’язок із цим Цвішеном, бував на борту його човна. У Басрі, в сорок першому, — так, здається?

— Так.

Альбінос несподівано зареготав:

— Ви маєте рацію, як завжди. Старий краще за мене зіграє роль небіжчика.

Мальтієць образився:

— Я ненабагато від тебе старший, зубоскале! А втім, з твоєю похмурою, заціпенілою пикою не треба і маски, щоб…

— Брек, брек! Вам ще згодиться злість. Звичайно, ви зіграєте краще. Це ж не перша ваша роль, правда?

І тут він також має рацію.

Нині мальтієць на російському березі. Очі його широко розплющені. Вуха наповнені таємничим шумом ночі.

А в закапелках мозку пропливають тіні.

Вони кривляться, сіпаються, ніби танцюють танок. Це — босий, у підкачаних штанях фотограф на пляжі в Констанці. Це — сонний портьє другорозрядного готелю. Це — дервіш[49] із підземної тюрми у Басрі.

Особливо йому вдався дервіш. Як продумано характер! Як ретельно відточено кожну деталь!

Цього дервіша запідозрювали в тому, що він — переодягнутий європеєць, і кинули в тюрму.

Переступивши її поріг, він запитав, з якого боку схід, тому що вікон у камері не було, і зажадав килимок для відправи намаза. Тюремники грубо висміяли його. Але хтось заради цікавості шпурнув йому брудну циновку.

В’язень не вдовольнився цим і попросив глек з водою, щоб робити ритуальні омовіння. Води йому не дали.

Тоді він заходився проклинати своїх