Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

Горлянка у нього була велика, і він репетував так, як можуть репетувати тільки осли та дервіші.

Смерть людей, — кричав він, — визначена в книзі долей, і він не боїться смерті! Хай буде на те воля аллаха, єдиного, премудрого, вічносущого! Але, перешкоджаючи робити продиктовані кораном обряди, його позбавляють райського блаженства, що обіцяно кожному правовірному. О мерзенні кати, сини гріха, смердючі скажені собаки!

Покричавши кілька годин, він стих. Заглянули в щілину замка. В’язень був заклопотаний тим, що відколупував глину од стіни і старанно розтирав між долонями. Його запитали, навіщо він це робить. Він сказав, що при обряді “тейємун”, продиктованому пророком, дозволено замість води користуватися піском, коли час намаза настиг подорожнього в пустелі.

Дервіш уперто боровся за свій рай. Він неухильно робив ритуальні омовіння розтертою глиною і голосно молився, стоячи на циновці обличчям на схід.

Під дверима його камери юрмилися цікаві. Сам начальник тюрми не раз спускався сюди і сідав на стілець біля дверей, щоб послухати, як молиться в’язень: чи не переплутає слова молитви?

Наприкінці третього тижня стало ясно, що дервіш — справжній. Перед ним, вибачившись, розчинили ворота, і він гордо пішов геть, несучи під пахвою подаровану циновку і без угаву гучним голосом проклинаючи своїх кривдників — синів гріха.

Так, зіграно було без заминки!..

Він вжився в свою роль навіть більше, ніж Вамбері, знаменитий англійський шпигун.

Відомо, що коли Вамбері повертався із своєї “подорожі” у Середню Азію, куди їздив нібито як турецький дервіш, його мало не викрили в Герате. Під час параду перед палацом афганського еміра він стояв поруч з оркестром і машинально відбивав ногою такт, що не заведено робити на Сході. Промах помітив сам емір, проте це не мало неприємних для шпигуна наслідків.

У “репертуарі” мальтійця роль упертого дервіша, мабуть, найкраща. Але тоді він був молодший на одинадцять років. Йому було приблизно стільки ж, скільки альбіносу тепер.

Ну що ж! Лишається зіграти свою останню роль — утопленика. І — зі “сцени”! Кудись подалі, в глушину! Змішувати коктейлі біля прилавка бара, ні про що не думати, нікого не боятися, стати нарешті самим собою. Можна ж на старість дозволити собі розкіш — стати самим собою?..

“Утопленик” випростався на весь зріст, огледівся. Бухта йому подобається. Глибока, затінена. Облюбована ще раніше, під час довгого огляду місцевості з вузької амбразури на сіннику.

Прикордонники слухають самовдоволений смішок. Це найстрашніше. Обличчя “мерця” нерухоме, без будь-якого виразу.

Він ступає кілька кроків, розводячи гілки руками, немов ще пливе. Кущі змикаються за ним, як вода. Тепер його не можна побачити з того берега, хоч бухту й видно в бінокль. Та ось щось холодне, тверде впирається між лопатками. Поруч лунає тихий, але зрозумілий голос:

— Руки вгору! Не повертатись!

Інтонація переконлива, її не можна не зрозуміти, якщо навіть не вивчав російську мову в спеціальній школі.

Проте мальтієць не боягуз, до того ж щасливо виходив ще з небезпечніших обставин.

Він покірно піднімає руки. Одночасно, пригнувшись, ніби пірнає вниз головою. Кулі зі свистом пролітають над ним.

Лежачи на землі, він стріляє кілька разів.

У такій тісноті промахнутись неможливо.

Стогін болю!

Щосили відштовхнувшись ногами, мальтієць хоче підкотитись до води. Але рухи скуті, балони пригинають, а зверху навалились, прийомом самбо викручують руку, в якій затиснуто пістолет.

Удар прикладом по голові! Мальтієць втрачає свідомість.

Старший наряду, намагаючись не стогнати, — його поранено, — викликає на допомогу товаришів із застави.

Тим часом його товариш кладе порушника долілиць, щоб зручніше було тримати.

— Обережніше, Кикін! — просить старший наряду, скрегочучи зубами від болю. — Не пошкодь його там! Пикою, пикою не дуже в землю, задихнеться ще!

Прибувають із застави прикордонники на чолі з офіцером і обдивляються місцевість. Біля прибережних кущів немає нічого. Вода затоки — як гладенький місячний камінь.

Протилежний берег темний, тихий.

Порушник отямився, його конвоюють на заставу. Позаду несуть пораненого прикордонника. Всі, щільно з’юрмившись, перебираються по валунах, перескакують через струмки, пірнають у зарості ожини та шипшини.

Рука у мальтійця, здається, зламана, голова гуде, як казан, але, за звичкою, він напружено вслухається в репліки, якими обмінюються його конвоїри. Добре знав російську мову. Однак ніяк не може зрозуміти, чому один із прикордонників, звертаючись до нього, повторює ім’я “Офелія”. Вимовляє його навіть з якоюсь жорстокістю:

— Ну, давай, давай! Йди вже… Офелія!

А втім, у порушника лишалось мало часу для здогадів. Застава розташована недалеко від бухти. Риплять східці. Його обдає теплим домашнім запахом. Найміцніший запах чобіт і масла для протирання зброї. Останній крок — і він у кабінеті начальника застави.

Удаваний утопленик — з плеча його ще звисають водорості — похмуро мовчить. Заздалегідь вирішив не відповідати на запитання. В кабінет входять російські офіцери, але він опустив голову, робить вигляд, що не дивиться по боках.

На нього теж не дивляться. Загальну увагу привертає маска, кинута на стіл. Вона зроблена по-мистецьки, “під мерця”.

— От же гади! — дивується Кикін, притримуючи біля комірця розірвану гімнастьорку. — Що роблять, га? Під чуже горе маскуються.

А втім, тепер обличчя порушника не червоніше від знятої з нього маски. Блідість навіть переходить в зе-ленуватість. Щелепа у нього довга, нижня губа випнута, як у щуки.

З-під напівспущених повік він стежить за тим, що відбувається навколо.