Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Поводатарі мої — хлопці з Чернишівки показували мені під кручею Річища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожців містилася скарбниця. Печера та од води мала біля півтора сажня заввишки і стільки ж завширшки, але швидко вужчала й поділялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щілина, повертала праворуч. Коли я трохи полазив по тих печерах, то мені стало цілком зрозуміло, що всі ці нори — наслідок роботи дощової води, яка надходила сюди із січових окопів. Це була підготовка до такого ж залому берега, який трохи раніше стався на кілька десятків сажнів вище. Проте чернишівці, не тільки діти, а й старі, впевнено кажуть, що тут був у запорожців льох.

Окопи, що збереглися від Січі, мають упродовж 300 сажнів, із ворітьми посередині; зі сходу — 156 сажнів, а із заходу — 86. Подекуди понад окопами є неглибокі ями, що натякають на якусь бувшу там будову.

Січ Запорозька була на Томаківському острові не тільки в XVI, а й у XVII столітті, саме під час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, в роках 1625—1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Січ було перенесено на нездатний до оборони Мики-тин Ріг. Проте ще й після того, як не стало Січі на Томаківці, сей острів усе ж таки лишався одним із осередків запорозького бурлацтва, й історії відомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польської Чигиринської в’язниці втечею на Запорожжя і, не наважуючись іти одразу на Січ, бо там тоді стояла польська залога з комендантом, знайшов собі притулок на Томаківському острові, де здибав аж три сотні запорозьких козаків. Тут же, на старому городищі, завжди перебували ватаги січових рибалок.

Опріч окопів на Томаківському Городищі ще є ознаки запорозького кладовища біля могил у східній частині острова. Хрести там, як кажуть чернишівці, додержувалися до 1870-х років, тепер же всі вони побиті й розібрані темним людом на будову. Я чув од поводатарів, що на Томаківській Січі стояла запорозька церква, та тільки ще не за їхньої пам’яті її підрізало Річище й понесло за водою.

За останні роки околиці Томаківського острова занадто змінилися. По горі над обома Чернишівками, перетинаючи балки Кам’янку й Чернишівку, протяглася друга Катерининська залізниця й на руїнах запорозької Січі та на лиманах і протоках Великого Лугу розлягається луна від гудків важких паровиків, що мчать залізними коліями. Недалеко Чернишівки покопано рудниці й сюди навезено чимало чужосторонніх робітників та зібрано багато всілякого захожалого люду. Побувати тепер на острові Томаківці дуже легко, — треба тільки стати на станції Катерининської залізниці «Марганець», від якої всього півтори версти до Чернишівки, а звідси вже зручно переїхати на Городище човном.

Нижче Чернишівського лиману Річище разом із плавнею одступає далі від берега, до нього ж підливається довгий лиман, порізаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, заїхавши в цей лиман од Чернишівки каюком по річці Прогною, я так заплутався між островами, що й ночував на лимані. Та й наступного дня не зумів повернутися назад до Прогною. Довелося мені два дні пробути між чайками (мартинами), куликами та дикими качками, і тільки тим я врятувався, що сажнів на сто перетяг каюка травою з лиману в Річище, і вже річкою приплив у Чернишівку, зовсім знесилений, бо вже не вистачало їжі, а гнати човна довелося проти води.

Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Ново-павлівським, над яким під нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлівка. Напроти цього села в Новопавлівський лиман вливається кількома протоками Річище, і разом вони впадають проти Лисої Гори в Дніпро.

З Лисої Гори, яка кручами підступає до Дніпра, відкривається величний краєвид: під ногами Дніпро, острів Орлова та Великий Луг до самісінького Кам’яного Затону (Кам’янка); на захід — Нікополь із його будинками й пристанями, а на схід — ціла низка лиманів і, як на долоні, острів Томаківка, до якого навпростець вісім верст. Коли на Лису Гору зійти під час повені, то здається, що стоїш серед моря, настільки вся площа Великого Лугу залита водою, і тільки зелені дерева, що виглядають своїм гіллям із плеса, нагадують, що незабаром повідь спаде і, замість моря, тут знову зеленітимуть острови. Головне русло Дніпра, наблизившись у плавні до Лисої Гори, знову розділяється на дві протоки, що оточують майже круглий острів Орлову. Притому Дніпром зветься ліва протока, а права називається Орловою. Над цією-от протокою, що разом із річкою Лапинкою оточує великий ріг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана Війська Запорозького Лутая, козаки сіли кошем і впорядкували тут Січ. Сталося це, можна гадати, з примусу.

Придушивши цілу низку козацьких повстань, що були під проводом Сулими, Павлюка, Остряниці й Гуні, поляки добралися до самісінької Січі, що стояла на Томаківському острові, а позаяк те легко їм далося, то вони тільки на тій умові повернули Війську Запорозькому його самоврядування, щоб кіш перейшов з острова на берег, де польському урядові було зручніше здійснювати за ним свій нагляд. Запорожці збудували Січ неподалік свого давнього гнізда, на Микитиному Розі, а поляки зразу ж поставили поруч із нею свою фортецю, де тримали біля 1000 жовнірів з комендантом-шляхтичем.

Проте незабаром з’ясувалося, що обране під Січ місце зовсім до того не придатне, бо річка Орлова дуже підмила під Січчю берег і зруйнувала січові будівлі. Через те на Микитиному Розі запорожці пробули тільки 14 років, до 1652-го, хоча слава цієї Січі велика, бо тут року 1648-го на січовій раді Військо Запорозьке ухвалило дати поміч Богданові Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волі українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом і надано йому від Війська клейноди і знайдені заховані по пісках гармати.

Після переходу Січі року 1652-го на устя Чортомлика, на Микитиному Розі, аж до скасування Війська Запорозького в році 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Дніпро на татарський берег, до Кам’яного Затону, до якого від Микитиного Рогу біля трьох верст. За часів Нової Січі в Мики-тині стояло 40 хат, де жили урядові старшини: шафар, підшафарій, підписарій і товмачі; на околицях його було розкидано аж 300 зимівників запорожців.

Із часом Орлова дедалі дужче підрізала Микитин Ріг, і нарешті велика повідь 1846 року обвалила