Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Мати Армена лише похитала головою — мабуть, не зрозуміла Грикора.

— Ну, сідайте, сідайте, поїжте що-небудь, — запросила вона дітей до столу.

— Зараз не час, мамо. Нам треба скоріше проявити знімки, — нетерпляче сказав Армен. — Ти б пішла до тієї кімнати. Тут доведеться погасити лампу.

— Спочатку поїжте, потім будете проявляти. Куди ж ти поспішаєш?

— Вітана сфотографували, того, що в озері живе, підморгнувши товаришам, відповів їй Грикор.

— Гей, синку, ти що, жартувати зі мною зібрався?

— Справді, вішапа… Ось Армен покаже — повірите. Почули б ви, як вішап закричав від страху, коли мене побачив!..

Асмік не зводила погляду з повних гумору очей Грикора і тихенько посміхалася.

— Ну, я гашу лампу, — оголосив Армен, приготувавши в своїй «лабораторії» все необхідне.

Плівка швидко чорніла у ванночці з проявником, яка слабо освітлювалась червоним вічком фотографічного ліхтаря. Один за одним вимальовувались на плівці обриси чудесних водойомищ і очеретяних острівнім озера Гіллі.

Проявивши негативи, закріпивши і нашвидку висушивши їх, Армен включив збільшувач і почав друкувати знімки.

Затамувавши подих, діти стежили за його роботою.

На одному з останніх знімків вони побачили нарешті те озеро, яке століттями зберігало таємницю вішапа.

— Погляньте тільки, як відбиваються у воді фламінго, — показав Армен на видовжені і ледь спотворені озерними брижами тіні.

— Ой, це і є озеро, де живе вішап? — вигукнула Асмік. — Дайте-но мені як слід роздивитися. — Вона просунула вперед голову. — Скільки тут птахів!.. А це що? Гнізда?.. Скільки ж тут гнізд!.. А це очерет… Він тягнеться навколо всього озера. І яке ж спокійне озеро!

— Спокійне?.. Ось ти зараз побачиш, яке воно спокійне, — сказав Армен і опустив у проявник другий аркуш паперу. — Ні, це не той знімок, — пробубонів він, коли проявив якесь дивне зображення. — Що це може бути, Камо? Гніздо? Який же птах гніздиться мало не на середині озера? Чи він приплив сюди?..

— А ви що думали, ради чого я там своє життя наражав на небезпеку? Знаєш, який скарб цей знімок?

Діти з цікавістю розглядали плавуче гніздо качки.

— До чого ж цікаво! Неодмінно опиши все, що ти бачив, Камо, і разом з цими знімками надішли в «Пионерскую правду».

— Неодмінно, завтра ж.

— А ось і воно — чудовисько! — урочигто сказав Армен, коли у ванночці з’явилося інше зображення.

— Це і є той ревун, що не дає нам спокою? — запитала мати Армена, обережно нахиляючись над фотографією.

— Він самий… Його портрет.

— Дай-но поглянули… Оце так портрет! — розчарувалась Асмік. Вона сподівалась побачити щось надзвичайне, принаймні не менше за слона чи носорога. — Всього-навсього лише вода надулась, і більше нічого! — знизала вона плечима.

— Еге ж, просто як великий пухир на спині в людини, — підтримав дівчинку Грикор. — А це пухир на опері… Гарний вішап!

Фотографію виривали одне в одного з рук.

— А ревіння?.. А хвилі на озері? Запитав Камо. — Що це. по-твоєму?

Ревіння?.. Ну, це було справжнє ревіння вішапа, — відповів йому Грикор. — Тільки ж це він на мене кричав. Знав, що я прийшов з нього шкуру здерти. Думав, налякає. Знайшов кого лякати — не на такого напав!..

— І ти справді не злякався? — простодушно запитала Асмік.

— Коли я скажу «злякався», то хіба ти мені повіриш?

— Ні, він не злякався. Він в цей час тільки про тебе й думав, — усміхаючись, сказав Камо. — Боявся, чи не злякалась ти, і хотів скоріше до тебе повернутися.

— Правда. Як тільки вішап заревів, я до тебе побіг. Ну, думаю, дівчина від страху померла.

— Оце так вішап! — розчаровано протягнув Армен. — Чи його ми сфотографували? Ні те ні се… Варто було мучитися!

— Ну, завтра побачимо. Цікаво, що Арам Акопян скаже, а з нас на сьогодні досить, — вирішив Камо. — Армене, принеси завтра всі ці знімки в школу. Знайдемо місце в кабінеті краєзнавства, розклеїмо їх і напишемо: «Куток юних натуралістів». І всі пояснення, звичайно, дамо, А зараз усі по домівках. Спати!..

Вранці Камо й Армен взяли фотографії і пішли до секретаря сільської партійної організації, свого вчителя при родознавства Арама Акопяна, який користувався великим авторитетом у селі Лчаван. Незабаром прибіг туди і Грикор.

Хлопчики розповіли вчителеві про все, що бачили: про дивовижний басейн, плавучий острів, витівки вішапа.

Розмова велася на веранді, що виходила на подвір’я. Почали підходити сусіди вчителя і з цікавістю прислужитися до того, що розповідали діти.

Камо вийняв з кишені наспіх намальовану ним нову карту озера Гіллі і розгорнув її на столі.

— А ось в цьому басейні реве віщап, — сказав Армен, показуючи знімок, па якому були фламінго, пелікан, що підкинув у повітря рибу, і плавуче гніздо.

— Ну, а що ж викликає ревіння, ви довідалися? з цікавістю запитав учитель, розглядаючи карту.

— Ось те, що ми бачили, — відповів Камо і дістав збільшений знімок з портретом мішана.

— На власні очі бачили, як вода стовпом піднялася, — втрутився Грикор. — Чи не так, Камо?

— Так, — кивнув головою Камо.

Всі присутні на веранді оточили вчителя.

На фотографії не було нічого схожого на той високий водяний стовп, який діти бачили па озері. Чи то в своїх розповідях вони перебільшували, чи то в них справді створилося таке враження. Можливо, що й Камо на якусь частку секунди пізніше натиснув затвор апарата.