Північна Одіссея - Джек Лондон
— Та ні, — невимушено відказав волоцюга. — Цей чоловік зі злого порочного світу нічого подібного розповідати тобі не буде. Натомість він розповість тобі про добро, що існує у цьому світі. Він розповість тобі про те, як любив коней, коли іще був хлопчаком, про першого коня, якого він осідлав, та свого першого власного коня. Коні не схожі на людей. Вони — кращі й добріші. Цілковито чисті, чесні й щирі — від кінчика хвоста до гриви. І ось що я тобі скажу, маленька феє, — немає нічого приємнішого на світі, коли ти сідлаєш коня наприкінці довгого дня, кажеш йому одне лише слово, і стомлена тварина слухняно піднімається та й пускається в путь. Коні! Коні — моя пристрасть. Еге ж. Колись я був ковбоєм.
Дівчинка сплеснула рученятами так, що у нього радісно тьохнуло серце, її оченята заблищали цікавістю, і вона вигукнула:
— Ковбой з Техасу! Мені завжди хотілося побачити хоч одного! Пам'ятаю, тато казав, що всі ковбої — кривоногі. І ви теж?
— Я дійсно був колись техаським ковбоєм, але то було дуже давно. І я й справді кривоногий. Розумієш, коли ти молодий і кості твої ще не зміцніли, то твої ноги обов'язково трохи викривляються після тривалої їзди. А я почав їздити на конях, коли мені було лише три роки. Йому теж було лише три, і його щойно об'їздили. Онімівши від захвату, я повів його вздовж паркану, а потім послабив повід. То був рябий кінь. Він ставав дибки та брикався, як чортяка, але я все одно впорався з ним. Клянуся, він знав, що я іще малий шмаркач. Деякі коні розуміють набагато більше, аніж здається.
Цілі півгодини Рос Шенклін теревенив про коней, ні на мить не забуваючи про ту невимовну насолоду, яку давав йому дотик його руки до краю платтячка дівчинки. Сонце повільно зникло за купою хмар, перепілка стала гукати настирливіше, а через місток потягнулися назад порожні фургони. Раптом почувся жіночий голос:
— Джоан, Джоан! Ти де, моя маленька?
Дівчинка озвалася, і Рос Шенклін побачив, як жінка, вбрана в легке прилягаюче плаття, спустилася з ґанку і пройшла крізь хвіртку. То була тендітна граціозна жінка, і його зачарованим очам здалося, що вона пропливає в повітрі, а не йде, як усі люди з плоті й крові.
— Що ти тут робиш цілий день? — спитала, підходячи, жінка.
— Розмовляю, мамо, — відповіла дівчинка. — Мені було дуже цікаво.
Рос Шенклін з трудом підвівся і став, знічено й обережно поглядаючи на жінку. Дівчинка взяла матір за руку й поглянула на нього — щиро і приязно, з усвідомленням його людяності, яка самому йому була в диковинку. У його голові промайнула думка: ця жінка теж не боїться. Не було в ній і натяку на сором'язливість та зніженість, які він звик бачити в очах у інших жінок. І як ніколи гостро відчув він непрезентабельність своєї зовнішності — сонні очі, кошлата борода і брудне лахміття.
— Добридень, — природно і приязно привітала його жінка.
— Добридень, пані, — відповів Рос Шенклін, з неприємністю усвідомлюючи хрипкість та грубість свого голосу.
— А вам теж було цікаво? — посміхнулася вона.
— Так, пані. Дійсно цікаво. Я розповідав вашій донечці про коней.
— Він колись був ковбоєм, мамо! — захоплено вигукнула мала.
Жінка вдячно усміхнулася йому і поглянула на дитинча. Раптом Роса Шенкліна вразила думка про те, що завдати цим двом хоч якоїсь найменшої шкоди було б жахливим злочином. І у нього виникло бажання: якби зараз трапилася якась страшна біда, то він відважно б кинувся на їх захист і бився б до скону.
— Треба йти, моя маленька, — сказала мати. — Вже пізно. — Вона поглянула, вагаючись, на Роса Шенкліна. — Може, вам дати чогось поїсти?
— Та ні, пані, дякую, не треба. Я… я не голодний.
— Тоді попрощайся, Джоан, — порадила жінка дитинчаті.
— До побачення. — Дівчинка простягнула руку, і в її очах спалахнув пустотливий вогник. — До побачення, пане Чоловік зі злого порочного світу.
Дотик її руки став для нього вінцем усієї несподіваної пригоди.
— До побачення, маленька чарівнице, — промимрив він. — Мені теж пора чвалати.
Але він нікуди не почвалав. А стояв, уставившись услід своєму видінню, яке пройшло крізь хвіртку і зникло. Раптом день став якимось порожнім і сумним. Рос Шенклін нерішуче оглядівся, потім переліз через паркан, перейшов через місток і потупцював по дорозі. Він був як уві сні й не помічав, куди ведуть його ноги. Інколи він спотикався, потрапивши у вкриту пилюкою непомітну вибоїну.
Проплентавшись милю, Рос Шенклін вийшов на перехрестя й озирнувся. Перед ним стояв ганделик. Він зупинився, уставився на нього й облизав губи. Потім запустив руку в кишеню і намацав у ній єдиний десятицентовик. «О Господи! — промимрив він. — Господи!» І поволі, пересилюючи ноги, що тягнули назад, до ганделика, подався далі по дорозі.
Невдовзі волоцюга опинився перед великою фермою. Він збагнув, що та ферма має бути великою, бо великими були будинок та кількість і розміри господарчих споруд. На ґанку, у сорочці та з сигарою в руках, стояв фермер — уже немолодий чоловік з гострим поглядом розумних очей.
— Чи немає у вас часом роботи? — спитав у нього Рос Шенклін.
Гострі очі ледь затримали на ньому свій погляд.
— Долар на день і харчі, — пролунала відповідь.
Рос Шенклін проковтнув образу і взяв себе в руки.
— Я добре вмію збирати виноград і таке інше. Але чи можна найнятися до вас на постійну роботу? У вас тут велике ранчо. Я знаюся на конях. Я народився на коні. Можу ганяти гурти, їздити верхи, орати, об'їжджати — геть усе, що стосується коней.
Фермер кинув на нього недовірливий оцінюючий погляд.
— Щось не схоже, — був його вирок.
— Знаю, що не схоже. Дайте мені шанс. І все. Я доведу, що вмію обходитися з кіньми.
Фермер задумливо замовк і занепокоєно зиркнув на купу хмар, за якими зникло сонце.
— Мені потрібен погонич. Я дам тобі шанс показати себе. Іди й повечеряй з робітниками.
У горлі у Роса Шенкліна зовсім пересохло, і він з трудом вичавив:
— Гаразд. Я покажу себе. Де тут можна попити води і вмитися?
ЗМІСТ
Новелістика Джека Лондона. Передмова Н. Білик
ПІВНІЧНА ОДІССЕЯ
