Північна Одіссея - Джек Лондон

Його голос прозвучав хрипко і сипло, а спочатку — навіть грубо, але потім він дивовижним чином пом'якшав, бо Рос Шенклін зробив слабку спробу бути доброзичливим.

— Здрастуйте, — відповіла дівчинка. — А я й не граюся. Сонце світило вам на обличчя, а мама каже, що спати на сонці не слід.

Милозвучна дзвінкість дитячого голосу була приємною слухові колишнього в'язня, і Рос Шенклін здивувався, чому він раніше не помічав цієї властивості дитячих голосів. Волоцюга поволі сів і уставився на дівчинку. Він знав, що має що-небудь сказати, але розмови завжди давалися йому важко.

— Сподіваюся, ви добре виспалися, — мовила дівчинка серйозним тоном.

— Авжеж, — відповів він, не зводячи з неї очей, зачудований її крихкою тендітністю та красою. — І довго ж ти тримала наді мною оцю штуковину?

— Ой, не знаю, — відповіла дитина вагаючись. — Дуже, дуже довго. Думала, що ви взагалі ніколи не прокинетесь.

— А я подумав, що ти — фея, коли тебе побачив.

Дівчинці явно сподобався такий поворот розмови, й вона відчула піднесення.

— Та ні, я не фея, — усміхнулася вона.

Забачивши її маленькі, бездоганно білі зубенята, він відчув нервовий дрож і якесь химерне заціпеніння.

— Просто я діяла як добрий самаритянин, — додала вона.

— І гадки не маю, що це за тип.

Рос Шенклін ламав собі голову, щоб якось підтримати розмову. З того часу, як він став дорослим чоловіком, йому ніколи не доводилося стикатися віч-на-віч з дитиною, і тому розмова у нього не клеїлася.

— Який ви смішний — не знаєте про доброго самаритянина. Хіба ж ви не пам'ятаєте? Один чоловік пішов до Єрихона…

— Здається, я там був, — перервав він.

— Я так і знала! Ви — мандрівник! — скрикнула дівчинка, ляснувши в долоні. — Мабуть, вам довелося бачити те саме місце.

— Яке місце?

— Ну, там, де він потрапив до крадіїв, і вони його ледь не до смерті побили. А потім до нього підійшов добрий самаритянин, перев'язав йому рани, після чого налив вина та олії. Як ви гадаєте — то була оливкова олія?

Рос Шенклін повільно похитав головою.

— Тут я пас. Знаю тільки, що оливкова олія — це те, на чому готують собі їжу макаронники, тобто італійці. Ніколи не чув, щоб ним змащували розбиті голови.

Дівчинка на мить замислилася над його словами.

— Так, — заявила вона. — Ми теж використовуємо оливкову олію, коли куховаримо, тож, напевне, ми також макаронники. Ніколи раніше не чула цього слова. Напевне, це — жаргон.

— І самаритянин вилив йому на голову олію, — пробурмотів волоцюга, наче щось пригадуючи. — Здається, один священик щось таке розповідав мені про того дідка. Знаєш, усе життя його шукав, але ніде й сліду його не бачив. Мабуть, на землі вже не лишилося добрих самаритян.

— А я? — швидко спитала дівчинка.

Рос Шенклін поглянув на неї з великою цікавістю і зачудуванням. Її вушко, повернуте до сонця, було майже прозорим. Йому здалося, що він може крізь нього бачити. Його вразили вишуканий колір її обличчя, блакить її очей і сліпучо-золотий дотик сонця на її білявому волоссі. А ще його вразила її тендітність. Він збагнув, що її можна зламати легко, як соломинку. Погляд колишнього в'язня ковзнув від його важкої вузлуватої клешні до тонесенької дівчачої руки, у якій, здавалося, можна було бачити, як циркулює кров. Він знав силу своїх м'язів і добре знав ті прийоми та трюки, якими користуються люди, щоб завдати шкоду своїм одноплемінникам. Фактично, він нічого більше й не знав, і просто його розум котився своєю звичною колією. Просто то був звичний для нього спосіб оцінити прекрасну дивовижність цього маленького створіння. Рос Шенклін прикинув хватку — досить легку, — якої вистачило б, щоб перетворити пальці дівчинки на скривавлену масу. Йому пригадалися ті кулачні удари, які він обрушував на голови своїх суперників і яких зазнавав сам — по власній голові, і збагнув, що від найслабшого з них голова дівчинки розлетілася б, як яєчна шкаралупа. Окинувши поглядом її маленькі плечі та тоненьку талію, Рос Шенклін з усією впевненістю міг сказати, що міг би розірвати її руками на шматки.

— А я? — наполегливо перепитала дівчинка.

Він сіпнувся, опам'ятався і повернувся до свого звичного стану, або, скоріше, навпаки — увійшов у стан абсолютно для нього незвичний: йому страх як не хотілося, щоб розмова перервалася.

— Га? — спитав він. — Ну, звісно. Звісно, що ти — як добрий самаритянин, хоча й не маєш оливкової олії. — Пригадавши, над чим він щойно розмірковував, волоцюга спитав: — А хіба ти не боїшся? Хіба ти мене не боїшся? — додав він нерішуче.

Дівчинка весело розсміялася.

— Мама каже, щоб я ніколи нічого не боялася. Каже, що коли ти добра і добре думаєш про інших людей, то вони теж будуть до тебе добрими.

— І ти думала про мене добре, коли закривала мене від сонця? — зачудовано спитав він.

— Взагалі-то, важко думати добре про бджіл та всіляких гидких плазунів, — зізналася мала.

— Але ж є люди, не кращі за гидких плазунів, — заперечив волоцюга.

— Мама каже, що ні. Каже, що добро є в кожній людині.

— Б'юся об заклад, що вона все одно ретельно замикає будинок на ніч, — заявив Рос Шенклін з тріумфальними нотками в голосі.

— Але ж ні. Мама не боїться нічого. Саме тому вона й відпускає мене погуляти саму, коли я забажаю. Якось до нас заліз грабіжник. Мама відразу ж пішла і застукала його. І що ж ви думаєте! Він виявився лише голодним нещасним чоловіком. Вона принесла йому багато їжі з комори і дала йому роботу.

Рос Шенклін дуже здивувався. Бо побачив людську природу з досі небаченого, немислимого боку. Така вже йому випала доля — жити у світі підозри й ненависті, злих думок і злих вчинків. Згорблено чвалаючи в сутінках по сільській вулиці, він уже звик бачити, як малі діти, злякано верещачи, кидалися від нього геть до своїх матерів. Дорослі жінки — і ті сторонилися його, розминаючись із ним на тротуарі.

Від цих думок його відволікла дівчинка. Радісно ляскаючи в долоні, вона вигукнула:

— Я знаю, хто ви! Ви дивак, що любить свіже повітря. Тому ви і спите отут у траві.

Рос Шенклін хотів був похмуро посміхнутися, але стримався.

— Диваки-любителі свіжого повітря — ось хто такі бродяги, — продовжила мала. — Так цікаво! Я часто над цим думала. Матуся вірить у корисність свіжого повітря. Я сплю вночі на веранді. І вона теж. Це — наша земля. Ви, напевне, перелізли через паркан. Матуся теж дозволяє мені лазити через паркан,