Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Однак, дорогі гості, — сказав, сідаючи до керма Віллі, — обід не за горами, а нам ще треба оглянути Гліптотеку, Стару і Нову пінакотеки, Фрауенкірхен — собор пізньої готики, збудований у п'ятнадцятому віці. Гадаю, нам краще почати з старої ратуші… Це теж наша реліквія. «Фольксваген» вибрався на магістральну Швайбрюкенштрасе і загубився у потоці машин, що мчали до центру міста. Хвилин за п'ятнадцять уже в'їздили на платну стоянку невеличкої площі міської ратуші. Біллі пішов платити за охорону і сервіс. Ще не всі вийшла з машини, а біля неї вже порались двоє з шлангом і щіткою.

Відійшли кілька кроків. Павло знову ввімкнув приймача й одразу натрапив на хвилю Києва. Над шумом і гомоном площі спливли акорди бандури. Ті двоє, що мили «фольксваген», нашорошили вуха.

Голоси бандуристів огортали душу, мов подих свіжого вітру. Й постала перед очима Андрія панорама Дніпра-Славути з синіми задніпрянськими лісами на обрії.

Підійшов Віллі й запросив усіх на площу, до гостроверхої башти з курантами, біля якої юрмились туристи. Та в цей час з приймача пролунало: «Увага, говорить Київ! Передаємо відкритий лист Василя Кука до всіх українців, що живуть за кордоном».

Андрій підсилив звук, голос зазвучав чітко:

«Я, Василь Степанович Кук, відомий вам на еміграції як один з колишніх активних членів «Організації українських націоналістів» і як колишній керівник підпільної боротьби в західних областях України, звертаюсь до вас, земляки мої, у якій частині світу ви б не перебували, до якої партії чи групи не належали б. Звертаюсь з цим відкритим листом, в якому маю намір висловити свої думки по деяких актуальних питаннях нашої політичної діяльності на еміграції».

Вони стояли і слухали. Професор і Віллі встигли вже одійти далеченько і махали їм руками, кликали не відставати. Проте голос з приймача не давав не лише їм зрушити з місця, він привернув до себе увагу і тих, двох, що мили машину.

— Фурмане, чуєш? Василь Кук говорить!

— Хіба з того світу говорять? Кука забили більшовики його і жінку.

— Та, їй-право, він! Його голос…

«… Деякі націоналістичні партії за кордоном, щоб посилити свою вагомість в очах імперіалістичних кіл і серед рядової еміграції, ще й зараз покликаються на свої зв'язки з підпіллям на Україні. В своїх пресових органах вони хибно інформують про діяльність підпільних організацій на Україні тощо. Все це свідома брехня»…

— Пропаганда! — вихопилось у того, котрого назвали Фурманом.

«… Я вважаю своїм обов'язком заявити перед лицем всієї української еміграції за кордоном, що вже багато років тому підпілля на Україні не стало…»

— Хто такі?! Хто дозволив?! — кинувся до Павла Фурман. Рвонув з рук приймача, але Андрій заступив хлопця.

— Не руште, добродію, не ваше!

— Ось я зараз поліціянта гукну! Він вам покаже, де ваше, а де наше! Ач, понаїхали… Не думайте, ми ще повернемось! Ще спитаємо!

— Ох, Фурмане, Фурмане, — зітхаючи, промовив напарник, махнув рукою і пішов до роботи. Фурман подався за ним, щось запекло доводячи.

— Що це він такий заповзятий? — спитав Павло.

— Я тобі ще маю розказати і про таких. Їх тут багаго… Вимкни приймача. Ходімо.

Вони рушили до ратуші. Там, серед натовпу туристів на них чекали їхні друзі.

— Ще хвилина — і ви станете свідками надзвичайного турніру. Дивіться туди, на баштовий годинник, — запрошував Віллі.

З башти злетів тихий передзвін курантів. Хвилююче почуття виповнило в цю мить душу Андрія Гаркуші. Ніби знову переживав те, що довелося пережити на цих вулицях, серед чужих людей, під чужинським небом. А серце бралося щемом, гірким болем за тих, кому не пощастило вирватися, хто поліг на цій землі, шукаючи дороги додому.

— Стільки часу спливло, а тут ніби нічого не змінилося, — промовив Франсуа Дервіль. — Ця музика запам'яталася мені ще з сорок п'ятого.

Нехитра мелодія старовинного баварського танцю злетіла з високої, шпилястої башти мюнхенської ратуші й попливла над містом. Сполохані передзвоном курантів, закружляли над баштою голуби. Їх щоразу лякав турнір бронзових рицарів, і вони носилися в блакитній високості, збентежені й трепетні.

1963–1989

Альфредо Оттавіані (італ. Alfredo Ottaviani; 1890–1979 рр.). Італійський кардинал і ватиканський сановник. Секретар Священної Канцелярії Римської курії з 1959 по 1966 рр.

Ватикан, який вважав комунізм оплотом єретиків, докладав усіх зусиль до того, щоб противитися йому. Одним з найбільш ревних супротивників «червоної загрози» був кардинал Альфредо Оттавіані, останній з інквізиторів, який очолював колишню конгрегацію священної канцелярії. (Тут і далі історико-біографічні примітки — Rem_Karpov)

Микола Лебедь (1910–1998) — діяч ОУН, засновник Служби Безпеки ОУН (б). У квітні 1943 року виступив з пропозицією «очистити революційну територію від польського населення» (Волинська різанина). Проведені з його участю етнічні чистки доповнювали цілі нацистів.

На початку 1944 року була арештована і поміщена в концтабір Равенсбрук його дружина Дарина з дворічною донькою, про звільнення яких у березні вдалося домовитися І.Гриньоху. На тих же переговорах була досягнута домовленість про передачу